WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Ситуаційні детермінанти поведінки людей у контексті урбаністичного середовища - Реферат

Ситуаційні детермінанти поведінки людей у контексті урбаністичного середовища - Реферат

помічають, що хтось знепритомнів, то не поспішають на допомогу. Все залежить від того, чи кваліфікуватимуть вони подію як критичну, як ситуацію, у якій потрібна допомога. Зафіксовано, що коли присутні інші очевидці, люди часто сприймають подію як незначну.
Щоб зрозуміти, чому так відбувається, потрібно розглянути явище інформаційного соціального впливу, сутність якого полягає в тому, що люди підкоряються думці інших людей, котрих розглядають як джерело інформації, необхідної для визначення, яка поведінка буде правильною. Тут проявляється конформізм, оскільки вважається, що інші точніше інтерпретують неоднозначну ситуацію. А спостереження за їх поведінкою допомагає всім зробити зрештою правильний вибір. Тобто, у розпорядженні людей є доволі потужне й корисне джерело інформації - поведінка інших. Щоб зрозуміти, що відбувається, зазвичай ми дивимося навкруг, спостерігаємо за реакцією інших. І якщо інші не надають великого значення тому, що сталося, і продовжують йти далі, то, скоріш за все, і ми вчинимо так само. Вважається, що використання інших людей в якості джерела інформації у випадках, коли важко визначити, що відбувається, є ефективною стратегією. Але такий спосіб дій може бути небезпечним, бо часто ніхто точно не знає, що відбувається. Встановлюється стан плюралістичного незнання, коли очевидці критичної ситуації вважають, що нічого страшного не трапилося, оскільки оточення не непокоїться.
Цей феномен був проілюстрований в експерименті Б. Латане і Дж. Дарлі [1, c. 383]. Людям, які погодилися взяти участь у дослідженні стосовно проблем урбаністичного життя і прийшли в аудиторію у визначений час, запропонували, поки вони чекають початку дослідження, заповнити анкету. І раптом несподіване: в кімнату через маленький вентиляційний отвір почав проникати білий дим. Постає питання: що робити? Насправді жодної загрози немає. Експериментатори навмисно пустили дим, аби побачити реакцію людей в критичній ситуації. Було зафіксовано, що більшість розпочинала якісь дії: хтось швидко залишав кімнату (протягом двох хвилин - 50 %, протягом шести хвилин - 75 % учасників), хтось шукав керівника експерименту і повідомляв, що в кімнаті можливо пожежа.
Гіпотетично можна було припустити, що чим більша група, тим більша вірогідність, що хтось повідомить про дим. Щоб відповісти на запитання, чи справді кількість забезпечує безпеку, дослідники ввели в експеримент ще одну стадію: змінили умови так, що в кімнаті одночасно перебували три особи. В результаті тільки у 12 % випадків хтось із групи повідомляв про дим протягом перших двох хвилин, у 38 % випадків - протягом шести хвилин. В інших групах очевидці ситуації продовжували сидіти, заповнюючи анкети навіть тоді, коли їм доводилося відганяти дим рукою.
Чому так поводилися учасники експерименту? Не було відомо, чи справді ситуація є критичною, чи справді дим означає небезпеку. За таких умов люди використовували одне одного як джерело інформації. Кожен із членів групи вважав, що інші орієнтуються в ситуації краще. Особливо це властиво для неоднозначних подій. Доведено, що чим неоднозначнішою є ситуація, тим більше люди схильні дивитися одне на одного, намагаючись визначити характер події. Результат: коли ситуація неоднозначна (із вентиляційного отвору йде дим), то люди, які спостерігають це у складі групи, перебувають у стані плюралістичного незнання. Вони переконували своєю поведінкою одне одного в тому, що нічого страшного не сталося.
Наступна сходинка - прийняття на себе відповідальності. Доведено (зокрема, експериментом Б. Латане і Дж. Дарлі з епілептичним приступом), що коли справа стосується особистої відповідальності, кількість очевидців знову ж є вирішальним чинником. У цьому експерименті передбачалося, що кілька осіб, які перебувають кожен на своєму окремому відгородженому місці, беруть участь у груповій дискусії за допомогою внутрішнього телекомунікаційного зв'язку. Раптом з одним із студентів трапляється напад і він кличе на допомогу. Насправді піддослідний був лише один, а решту "учасників", включаючи й того, хто імітував напад, "репрезентували" лише їх голоси, записані на плівку. Метою досліду було подивитися, чи буде намагатися піддослідний допомогти постраждалому. Коли учасник ситуації думав, що лише він знає про подію, вся відповідальність лягала на нього. В результаті за таких умов більшість людей допомагала відразу (85 %), а всі 100 % допомагали протягом двох з половиною хвилин. Тоді, коли учасники думали, що ще хтось (ще один студент) чує прохання допомогти, то допомагали менш активно - тільки 62 % запропонували допомогу протягом хвилини. За умов, коли учасники дослідження вважали, що окрім них прохання чують четверо інших студентів, кількість тих, хто допоміг, зменшилася до 31 % - протягом однієї хвилини, до 62 % - протягом шести хвилин.
Постало питання: що трапляється, коли є кілька свідків? У такій ситуації відбувається дифузія відповідальності - за умов збільшення кількості свідків події кожен з них з меншою готовністю бере на себе відповідальність за надання допомоги потерпілому.
Але навіть тоді, коли якась особа вирішила взяти на себе відповідальність, вона повинна знати, якої допомоги потребує потерпілий. Та й за умов, коли людина має достатню кваліфікацію у наданні допомоги, вона з певних причин може вирішити не втручатися в критичну ситуацію (небезпека для себе, побоювання того, чи законне те, що відбувається, тощо).
Знову постає питання: чи можна вважати свідків, які не втручаються в подію, бездушними? Безперечно, ні. Жителі великих міст рідко опиняються у громадських місцях наодинці. Цим можна пояснити, чому жителі міста менш чуйні, аніж жителі сільської місцевості.
Вважається, що повага до права інших людей на емоційне і соціальне усамітнення є законом великого міста. Напевне через те, що фізичне усамітнення тут практично неможливе або досягти його важко. Розмаїття населення великого міста теж породжує значно більшу терпимість до поведінки, одягу й етичних принципів у порівнянні з маленьким містом. Однак це розмаїття, у свою чергу, сприяє тому, що люди утримуються від надання допомоги, побоюючись налаштувати проти себе учасників події або перейти межі дозволеного. У місті потреба у наданні допомоги виникає так часто, що неучасть у критичній ситуації стає нормою - це об'єктивний факт, з яким варто рахуватися. Більше того, якби житель великого міста брав участь у кожній ситуації, котра потребує розв'язання, то він навряд чи міг би тримати в порядку власні справи і нерви. Стомлення від співчуття, сенсорні перевантаження через зіткнення з великою кількістю людей, які потребують допомоги, - все це стримує жителів мегаполісів надавати іншим допомогу. Численні дослідження західних вчених підтверджують, що чим більше місто, тим менше бажаючих прийти на допомогу потерпілим.
Однак не тільки в критичних ситуаціях, але і в повсякденному житті жителі великих міст менш готові надавати допомогу, аніж мешканці сіл. Методом порівняння вивчалися
Loading...

 
 

Цікаве