WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Психосоматичний підхід до проблем адаптації - Реферат

Психосоматичний підхід до проблем адаптації - Реферат


Реферат на тему:
Психосоматичний підхід до проблем адаптації
Сьогодення вимагає глибокого осмислення реалій та трансформацій суспільного життя з урахуванням положень нової парадигми, яка містить у собі категорії ірраціонального, несвідомого та підсвідомого, що раніше було поза межами раціонального знання. В якості суб'єкта суспільних перетворень за умов зміни відносин держави й індивіда, суспільства й особистості виступає людина у всій сукупності своїх якостей - і тілесних, і духовних.
Штучному відокремленню, відчуженню психічної сфери від біологічного, тілесного субстрату в пошуку відповіді на запитання щодо цінності та якості особистого і суспільного життя перечить комплексний психосоматичний підхід. Тому на сучасному етапі розвитку науки людина розглядається як біопсихосоціальна система, що існує в складному мінливому соціумі. За даними сучасних досліджень, в усьому світі щороку зростає кількість непсихотичних психічних (тобто соціально детермінованих) розладів. Однак дійових заходів для подолання цієї проблеми не вживається [2; 5; 7 - 11].
Певний баланс між особистістю й суспільством, що існував досі, порушено. Нові умови життя та соціальні реалії вимагають нових методів розв'язання протиріччя сучасної цивілізації, яка полягає у розриві між рівнем невпинно зростаючих соціальних потреб особистості в гідному житті та самореалізації сутнісних сил й обмеженими можливостями задоволення їх у межах соціальної реальності.
Суспільство загалом і окремий індивід зокрема опинилися перед проблемою, від розв'язання якої суттєво залежать темпи соціального прогресу, цінності й духовні принципи майбуття. Ця проблема полягає в необхідності виробити нові соціальні технології, що дозволять людині не тільки пристосуватися й адаптуватися до нових умов із мінімальними духовно-особистісними втратами, а й здобути нові життєві опори, які забезпечують якомога повнішу самореалізацію гідним чином, без жодного обмеження прав особистості й насильства над її духовним світом.
Нові соціальні техніки й технології мають ґрунтуватися на суттєво іншому принципі суспільного розвитку. Він повинен передбачати радикальний поворот суспільства до особистості, захисту її життєвих (психічних та фізичних) сил. Якщо раніше перевага віддавалася інтересам суспільства, тобто особистість виявлялася підім'ятою суспільством і мусила підпорядковувати свої інтереси суспільній необхідності, а суспільство, у свою чергу, "обслуговувало" державу, то нині суспільний прогрес залежить від того, наскільки успішним буде "перевертання піраміди", встановлення зворотного співвідношення - не суспільство й особистість для держави, яка має необмежену владу над особистістю, а держава для суспільства і суспільство для особистості, для кожного окремого індивідуума. Майбутнє за тим суспільством, яке зможе надати всім особистостям, котрі його складають, соціально рівні стартові умови, розмаїття життєвого вибору, оптимальні умови самореалізації у різних ролях і функціях. Кожен член суспільства має самостійно обирати свою роль та функції, знаходити себе в них. Суспільство лише створює можливості для вільного вибору і допомагає кожній людині гідно пройти свій життєвий шлях.
Соціальне конструювання, спроби широкого запровадження відповідних соціальних технологій залишатимуться на рівні примітивного маніпулювання доти, доки в повному обсязі не будуть задіяні ірраціональні чинники регуляції та саморегуляції.
У посттоталітарному суспільстві конфліктність інтересів і конфліктність соціальних ідентичностей посилюється через загострене почуття різниці та протиборства групових інтересів, загальної невизначеності. Нормою стає маргінальність, внаслідок якої руйнуються раніш сформовані соціальні зв'язки, виникає соціальна апатія (яка може несподівано перетворитися на бурхливу активність, навіть агресивність), знижується мотивація цілеспрямованої групової діяльності, починає домінувати інстинкт самозбереження як головний принцип поведінки. Життя стає процесом виживання, а виживання висуває перед людиною завдання, які абсолютно не сприяють самореалізації особистісного потенціалу. За умов соціальної кризи захисні функції домінують над функціями самовираження і самореалізації особистості.
Ситуація соціальної кризи фруструє людину з її глибинним прагненням стабільності й впевненості в завтрашньому дні. Втрачаються традиційні життєві опори, що дають людині змогу задовольняти свої базисні потреби - бути затребуваною, належати до певної спільноти, діяти в звичних обставинах у звичний спосіб і не обтяжувати себе складними питаннями "чому і навіщо", бо відповіді на них давно сформульовано в офіційній ідеології.
Реформування суспільства супроводжується різноманітністю самоідентифікаційних відчуттів та рефлексій. Пік соціальної кризи характеризують сильна аномія, зростання песимістичних оцінок і настроїв, відмова від планування майбутнього, відчуження від багатьох колективістських форм життя, гостре переживання втрати сенсу найважливіших донині життєвих цінностей. На передній план виходять інтереси, спрямовані на забезпечення й підтримку власного благополуччя та благополуччя своєї сім'ї. Саме тут, у найближчому оточенні, людина знаходить співчуття і підтримку. Початок стабілізації, позитивні зрушення в економіці можуть пожвавити інтерес до колективістських форм життя й стимулювати посилення соціально-групових ідентифікацій.
Загалом можна вирізнити дві життєві стратегії залежно від спрямованості особистісних очікувань: перша - стратегія виживання (число її "симпатиків" величезне), друга - стратегія досягнення. Цікаво, що ці стратегії перегукуються з психосоматичним поданням Ф. Александером двох категорій емоційних установок: підготовка до боротьби або втечі в екстремальній ситуації; відхід від активності, спрямованої назовні. Саме належність до тієї або тієї життєвої стратегії як способу адаптації до кризових умов якомога точніше диференціює і наше сучасне суспільство, і кожного нашого сучасника.
Відомо, що будь-який стресорний вплив відбивається в тілесних відчуттях і процесах як у нормі, так і в патології. Психовегетативний синдром, як неодмінний фізіологічний процес, набуває патологічного характеру при надмірній для даного індивіда афективній напрузі; хронічні емоційні стани неминуче обумовлюють вісцеро-вегетативні розлади, які хроніфікуються.
Соціалізація емоційних проявів - це використання органічних проявів емоцій для впливу на інших; перебудова поведінки, що веде до перетворення емоційних реакцій на реакції відносно адекватні ситуації.
Варто зауважити, що К. Печчеї ще 1977 року в роботі "Людські якості" вказував на потребу конкретних дій, щоб уникнути всесвітньої катастрофи: "...п. 2. технічні і соціальні системи не повинні піддавати людину нестерпній напрузі і стресам; ...п. 6. порятунок людини... в культурі - освітні, поведінкові програми". Парадигма травми впроваджується в сферу гуманітарних і соціальних наук. Одна зі сфер застосування концепції соціальноїтравми: дослідження негативних,
Loading...

 
 

Цікаве