WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Психологічна наука наприкінці ХІХ та в першій половині ХХ століття - Реферат

Психологічна наука наприкінці ХІХ та в першій половині ХХ століття - Реферат


Реферат на тему:
Психологічна наука наприкінці ХІХ та в першій половині ХХ століття
Тривалий час основні положення вітчизняної психологічної науки базувалися на одному з ідеологічних міфів - про ідеальну людину майбутнього, її формування під впливом цілеспрямованих педагогічних прийомів. При цьому ігнорувалися індивідуальність, неповторність особистості, її внутрішній потенціал самотворення [6, с. 9]. Наша мета - бодай коротко просежити розвиток психології як науки та її стан в нашій країні наприкінці ХІХ та в першій половині ХХ століття.
Можна по-різному визначати дату народження вітчизняної психології. Наприклад, з 1873 року, коли у "Віснику Європи" було опубліковано статтю І. Сєченова "Кому і як розробляти психологію?" - в ній уперше було викладено програму створення психологічної науки як окремої дисципліни. Можна також починати відлік з середини ХІХ століття, коли, як відомо, у вищих навчальних закладах, як у світських, так і в духовних, поряд з філософією і логікою викладалась і психологія. Більше того, в царському указі від 1850 року в Московському університеті, наприклад, передбачалось "упразднить преподавание философии светскими профессорами и, ограничив преподавание её опытною психологиею и логикою, возлагать чтение сих наук на профессоров богословия" [4, с. 531]. З іншого боку, аналогічно зі створенням В. Вундтом 1879 року в Лейпцигу першої психологічної лабораторії, можна вважати часом народженням наукової психології в Росії 1885 рік, коли В. Бехтерєв відкрив першу експериментальну психологічну лабораторію при клініці Казанського університету [2, с. 37]. Або 1907 рік, коли в Петербурзі він же заснував Психоневрологічний інститут.
У ті ж роки в лабораторії Новоросійського університету (Одеса) розпочав свою діяльність відомий психолог М. Ланге [8, с. 249]. Також варто відзначити, що коли 1912 року при Московському університеті було відкрито Щукінський психологічний інститут, першим директором якого став професор Київського університету Cв. Володимира Г. Челпанов, вже були не лише започатковані, але й плідно розвивались як природничо-наукові культурно-філософські напрямки, що досліджували закономірності душевного життя людини.
Можна впевнено стверджувати, що на початку ХХ століття виокремились три напрямки в психологічній проблематиці, які відносяться до практичного її освоєння. Перший з них - (починаючи від І. Сєченова) медико-біологічний (психоневрологічний, фізіологічний), пов'язаний з іменами І. Павлова, В. Бехтерєва, О. Введенського, О. Ухтомського, психіатрів С. Корсакова і П. Ганушкіна, мав яскраво виражене природничо-наукове спрямування в своїх ідеях, уявленнях і методах, орієнтуючись на ідеали класичної науки свого часу: об'єктивність істини, вірогідність емпіричних даних, причинно-наслідковий детермінізм.
Другий напрямок, філософська психологія, викладалась в духовних академіях і предмет її визначався як "своєрідне єднання душі з безкінечністю". Особлива увага зверталась не лише стосункам з Богом, але і з ближніми, визначались норми взаємостосунків між людьми, їх поведінки, ставлення до речей, до своєї і чужої власності [2, с. 181].
Виникнення третього напрямку можна пов'язувати із становленням радянської культурно-історичної психології. Серед вчених, що стояли біля її колиски, перш за все слід назвати Л. Виготського - і як символ марксистської психології, і як вченого, чиї праці за своєю різносторонністю не могли не знайти відображення у спробах розробок різних психологічних концепцій [1, с. 112].
До жовтневого перевороту 1917 року психологічна наука в країні мала вже поважні природничо-наукові традиції й цікаві філософські напрацювання і ні в чому не відставала від західних наукових досягнень. Отже, є всі підстави розглядати вітчизняну психологчну науку як один з помітних напрямків світової наукової думки.
В перші роки радянської влади в психологічній науці головна роль належала природничо-науковому напрямку, представники якого проголошували єднання з природничими науками (біологією, фізіологією, еволюційною теорією) і виступали з ідеями розбудови психології як об'єктивної науки. В розвитку цього напрямку важлива роль належить вченню І. Павлова про вищу нервову діяльність. У працях В. Бехтерєва і К. Корнілова визначились риси провідних напрямків психології тих років - рефлексології і реактології.
На І Всеросійському з'їзді з психоневрології (1923 р.) в доповіді К. Корнілова уперше прозвучала вимога щодо застосування марксизму в психології, що стало початком ідеологізованої "перебудови" психологічної науки. Вже на початку 1920-х років психологія стала об'єктом потужного ідеологічного тиску і набула таких рис, котрі неможливо зрозуміти без врахування політичної ситуації, в якій опинились як теоретики, так і практики. Те, що сталося з психологією у 1920 роки, було лише прелюдією подальших репресій.
Перша хвиля репресій вдарила по психологах у 1920 - 1930 роки. Вона супроводжувалась фізичним знищенням багатьох вчених. Великої втрати зазнала, зокрема, психотехніка у зв'язку з арештом Шпільрейна). Апофеозом гонінь стало проголошення педології реакційною лженаукою, а психотехніки - "так званою наукою". Було проведено жорстоку чистку рядів психологів. Вкорінилось підозріле ставлення до педагогічної і дитячої психології як галузі науки і практики, яка "відроджує педологію".
Друга хвиля репресій прокотилась в кінці 1940 - на початку 1950 років: боротьба з "безрідним космополітизмом" (виступи проти С. Рубінштейна та інших), спроби витіснити психологію і замінити її в наукових і загальноосвітніх закладах фізіологією вищої нервової діяльності. В результаті протягом 35 років практикувалась своєрідна тактика виживання, яка враховувала систематичний характер репресій і багато в чому визначалась очікуванням нових гонінь. Цим пояснюється демонстративна присяга психологів (як і представників всіх інших суспільних і природничих наук) на вірність марксизму-ленінізму. Разом з цим, психологи прагнули використати в марксистському вченні те, що могло б стати прикриттям конкретних досліджень (головним чином, пов'язаних з вивченням психогносеологічної і психофізичної проблем, зверненням до діалектики психічного розвитку). При цьому використовувались праці багатьох зарубіжних психологів під виглядом їх ідеологічної критики.
Нав'язані політичною системою специфічні умови виживання і збереження кадрів серед вчених і взагалі самої науки виявились основною перешкодою на шляху її нормального розвитку. Це проявилось, перш за все, у відмові від вивчення значних і актуальних соціально-психологічних проблем. До початку 1970-х років дослідження міжособистісних стосунків і особистості фактично вилучалися з наукового поля зору. Звідси - брак робіт із соціальної, політичної, економічної психології, а також з психології управління. Ідеологічне табу відводило психологію від соціальної практики та її теоретичного осмислення [5, с. 290].
Розвиток
Loading...

 
 

Цікаве