WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДіловодство, Архівознавство → Джерелознавство. Українські вчені та публіцисти XVIIIст. на російській службі - Реферат

Джерелознавство. Українські вчені та публіцисти XVIIIст. на російській службі - Реферат


Реферат на тему:
Джерелознавство. Українські вчені та публіцисти XVIIIст. на російській службі
Так само, як І в другій половині XVII ст., у XVIII ст. велика кількість освічених і талановитих людей потрапила в Росію з України, їх, часто проти власної волі, перетягували столиці імперії, що формувалася, - Москва і Петербург. У 1702 р. Московська патріархія призначила митрополитом Ростовським українського письменника, церковного і культурного діяча, Ігумена низки монастирів Дмитрія (у миру - Данила Савича Туптала, уродженця містечка Макарова біля Києва. Роки життя 1651-1709). В історіографію він увійшов під іменем Дмитрія Ростовського. Як митрополит Дмитрій підтримував реформи Петра І, критикував консервативність московського православ'я, а також старообрядництво за їх замкнутість і ворожу налаштованість до європейських впливів і європейської науки. Найбільшим творчим спадком Данила Туптала є чотиритомна збірка житій святих "Чети-Мінеї".
Двома роками раніше (1700) за волею Петра І на посаду митрополита Рязанського і Муромського мимо своєї волі був скерований професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський, автор теологічних і філософських творів "Конкордація святого писання", "Про церкву", "Про святу трійцю" та інших, які, щоправда, згоріли під час московської пожежі 1812 р. Стефан Яворський (у миру - Семен, прізвище дістав від місця народження - Яворова, за 55 км західніше Львова, або ж с. Яворів, що в Турківському районі, або ж с.Явори біля верхів'я р.Стрий у тому ж
районі, або ж с.Яворшці, що на Волині. Хоч, мабуть, слід схилятися до думки про м.Яворів, оскільки відомо, що родинне містечко Яворського належало до Перємиської єпархії. Місто ж Яворів знаходиться на відстані 50 км від Перемишля) неодноразово входив до складу українських делегацій, що були на прийомі у Петра І, і, ймовірно, цар помітив молодого ченця задовго до того, як забрати в Московщину. Стефану 1700 p. виповнилося 42. Перед призначенням на посаду митрополита він звертався до придворного боярина Головіна з проханням не призначати митрополитом. Він писав при цьому про наклепи на нього московського духовенства ,"будто я купил себе архиерейство за 3000 червоных золотых, иные именовали меня еретиком, ляшенком, обливанником". Але хоч чернець Стефан без задоволення змушений був взяти ношу одного з вищих ієрархів московської церкви, він з повною відданістю намагався підпорядкувати діяльність церкви політиці царя, його нововведенням. І не тільки словом. Під час війни Росії з Швецією Яворський збирав кошти, залізо, мідь, олово для лиття гармат, зробив повеління, яким дозволяв кликати до війська людей духовного стану.
Після смерті патріарха всієї Русі Адріана цар Петро призначив митрополита Муромського і Рязанського місцеблюстителем патріаршого трону. З наміром підкорити собі повністю діяльність церкви Петро І вирішив не відновлювати патріархії, а через місцеблюстителя спрямовувати діяльність церкви в Інтересах реформ і держави. С.Яворський спрямовує перебудову освіти, методи навчання, дбає, щоб рівень навчання у Слов'яно-греко-латинській академії відповідав вимогам європейських шкіл. Одночасно дбає про матеріальну забезпеченість навчальних закладів, здійснює нагляд за роботою московської друкарні. Проти нього виступила вся православна ортодоксія, звинувачуючи його в симпатіях католицизму. Насправді це було не так.
Виконуючи волю царя, С.Яворський успішно боровся з старообрядством. Він написав твір "Знамение пришествия антихриста", яким піддавав нищівній критиці старообрядців, викривав їх неуцтво, консерватизм, їхня ж критика догм офіційного православ'я, за СЯворським, - це "буйство и неродство вселютейшее".
Після утворення Синоду у 1721 р. як своєрідної державної колегії для управління справами віри і церкви, духовних кадрів і церковного майна С.Яворський був призначений його главою, але за станом здоров'я цієї останньої місії практично не виконував, а 1722 р. помер. Твердження про тс, що в поглядах на роль церкви в Російській державі С.Яворський мав незгоди з Петром І, не відповідають дійсності. В усіх важливих питаннях церковної політики він був вірним послідовником Петра. Єдине, що відстоював Яворський - самостійність церкви у справах духовного життя, догматів, обрядів. У капітальній праці "Камінь віри" він писав: "Всячески царем должны повиноваться в делах гражданских. Пастырем же высочайшим, в делах, к вере надлежащих. Царие бо христианский начальствуют над христианы, не по елику христиане суть, но по елику человеци, коем образом могут начальствовати и над иудеи, и над Магометами, и над языки. Тем же властительство царей о телесах паче, нежели о душах человеческих радение имать. Духовная же власть о душах паче, нежали о телесах владомых печется".
Водночас він вважав, що в російсько-національних інтересах і світська, і духовна влада повинні діяти, мов дві руки. "Церковь святая, - писав у тій же праці, - яко же иметь начальников духовных и мирских, абы две руце такс имать два меча: духовный и вещественный, друг другу несобственный. Там убо егда мечь духовный мало успевает, мечь вещественный пособствует". Можна дійти висновку, що С .Яворський прагне провести думку про відносну самостійність церкви і держави, які повинні мати свої сфери впливу і діяльності. Проте в принципі й він визнавав, що церква повинна підпорядковуватись світській владі, - "владі від Бога даній".
Отже, український діяч у питаннях політичних однозначно працював в інтересах Російської імперії. Але Стефан Яворський не тільки політик. В історіографії він, напевне, виступає більше як вчений. Його спадщина з логіки, натурфілософії, психології засвідчує європейський, сучасний йому рівень вченого. І сьогодні читач з Інтересом вивчає його праці з названих наук, видані 1992 р. видавництвом "Наукова думка" (Стефан Яворський. Філософські твори. Т. 1).
Третьою видатною постаттю XVIII ст., поміченою в Україні Петром І і перетягнутою ним для праці туди ж, у власне Росію, був Феофан Про-копович (Ім'я світське, чернече - Єлізар). Може виникнути питання: чому так легко вихідці з України ставали ідеологами російського самодержавства? Приклад Феофана Прокоповича у цьому відношенні показовий. В академічно-церковних колах схиляння перед православною спільністю на шкоду українській національній справі мало давню традицію, ще від ченців давньокиївського часу. Космополітизм афонсько-пе-черсько-новгородсько-троїцької монахоманії був індиферентним до державного І військового життя в Україні, національного чуття, що йшло від любові до рідного краю, від світської культурної традиції. Не дивно, що вже через 20 років після Переяславської Ради Києво-Печерський архімандрит благословляє символ "общерусскости" "Синопсис", а трохи більше як через півстоліття після тієї Ради києво-печерська братія із захопленням і майже одностайно проголошувала анафему Івану Мазепі.
Не залишився вільним від такого "великодержавного" бачення своєї вітчизни і Феофан Прокопович (народився 1681 р. у сім'ї київськоготорговця. Після закінчення Київської академії вчився в Польщі та Римському колегіумі. В 1704 р. повернувся до Києва, де став професором піїтики І риторики Київської академії, а з 1711 р. - ректором).
Loading...

 
 

Цікаве