WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДіловодство, Архівознавство → Джерелознавство. Конституційні акти та розвиток системи державного управління Української РСР у 1919-1991 pp. - Реферат

Джерелознавство. Конституційні акти та розвиток системи державного управління Української РСР у 1919-1991 pp. - Реферат


Реферат на тему:
Джерелознавство. Конституційні акти та розвиток системи державного управління Української РСР у 1919-1991 pp.
Отже, в 1917 р. внаслідок діяльності Центральної Ради та революційно-визвольної боротьби українського народу в Україні розпочалося національно-державне будівництво. Проте проголошена у жовтні 1917 р. в Петрограді так звана советская власть від самого початку прагнула поширити свою юрисдикцію на всі землі колишньої Російської імперії, в тому числі й на Україну. В грудні 1917 р. на Першому з'їзді Рад України в Харкові було проголошено радянську владу. Формально ця влада нібито мала бути владою окремої держави - Української Народної Республіки. Насправді ж вона стала в руках більшовиків засобом ліквідації української національної державності та ще міцнішого, ніж за царизму, прив'язання України до Російської імперії. Зрозуміло, і законодавчі акти радянської Росії з самого початку мислилися більшовиками такими, що повинні мати силу і в Україні.
Першими актовими документами, які мали утвердити "владу Рад", були декрети (від латинського dekretus - постанова, указ тощо). Причому вони видавалися як від імені "законодавчої влади" - з'їздів Рад та Центральних Виконавчих Комітетів (ЦВК) Рад, так і від імені виконавчого органу більшовицької влади - Ради Народних Комісарів (РНК), яку очолював Володимир Ульянов (Ленін). Декрети регулювали питання великої державної ваги, а часто - й другорядні. Тільки від Другого Всеросійського з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів, що проходив 25-27 жовтня 1917 р. (за ст.ст), І до 10 січня 1918р. було видано 250 декретів, з них 56 - про організацію влади в центрі та на місцях, 35 - призначення керівників різних рангів, 20 - ліквідацію старих органів влади, 14 - звільнення з посад чиновників старого режиму, 20 з національних питань, 15 - про націоналізацію фабрик і заводів, 14 - про мир і землю, 12 - політику щодо Установчих зборів, 20 - матеріальне становище робітників і селян, 23 - боротьбу з так званими контрреволюціонерами, 30 - асигнування різних державних нужд і справ.
Відповідно до диктаторського характеру радянської влади ("влади диктатури пролетаріату") декрети здебільшого впроваджувались у життя при застосуванні насильства. "Мечем диктатури пролетаріату" була утворена 7(20) грудня 1917р. Всеросійська Надзвичайна Комісія по боротьбі з контрреволюцією та саботажем (ВЧК). Водночас з тим багато декретів мали відверто агітаційний зміст і були розраховані на завоювання більшовиками симпатій народної маси. Це декрети про мир, землю, утворення РНК, прийняті II Всеросійським з'їздом Рад, декрет про 8-годинний робочий день, декрет про робітничий контроль та ін.
Юридичну силу мали також постанови Раднаркому та ВЦВК, Положення ВЦВК, накази Народних Комісарів, інструкції Наркоматів.
Дуже важливими засобами пропаганди радянської влади були такі види актових документів, як декларації- Декларація прав народів Росії, прийнята Раднаркомом Росії 2(15) листопада 1917р., Декларація прав трудящого і експлуатованого народу, теж прийнята Раднаркомом, а потім затверджена 18(31) січня 1918 р. Третім Всеросійським з'їздом Рад. Пізніше, у грудні 1922 p., декларація проголошувала утворення Союзу РСР та ін. Декларація прав трудящого і експлуатованого народу мала конституційну силу. Відповідно до неї Росія одержувала офіційну назву Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР). Перша ж конституція за формою в РСФРР була прийнята на V Всеросійському з'їзді Рад 10 липня 1918р. До прийняття Конституції УСРР у 1919р. Конституція РСФРР мала зобов'язуючу силу в зонах радянсько-російської окупації України. Конституція Росії 1918 р. не була демократичною. Відповідно до неї представництво делегатів від міст (робочих Рад) на Всеросійські з'їзди було у 5 разів більшим (від кількості населення), ніж від селянських Рад (сільського населення). Представники так званих експлуататорських класів, духовенства, старого чиновництва позбавлялися виборчих прав. Після утворення у 1922 p. CPCP зобов'язуючу силу для України мали Конституції СРСР 1924, 1936 та 1977 pp. Згадані конституції за формою ніби відображали процес демократизації суспільства СРСР у напрямі від "держави диктатури пролетаріату" до "всенародної диктатури11. Це, зокрема, знайшло відображення у зміні назв радянської влади. За Конституцією РСФРР 1918 р. та Конституцією СРСР 1924р., також за Конституцією УСРР 1919р.та 1929р. влада І в Росії, і в Україні мала офіційну назву Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, за Конституцією СРСР 1936 р. та Конституцією Української РСР 1937 р. - Рад депутатів трудящих, за Конституцією СРСР 3977р. і Конституцією Української РСР 1978р.- Рад народних депутатів. До 1936 р. виконавчі органи рад формувалися всесоюзними, в Україні - всеукраїнськими з'їздами Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. В СРСР виконавчий орган рад мав назву Всесоюзний Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВЦВК), в Україні - Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВУЦВК), Згідно з Конституцією 1936 р. (СРСР) І 1937 р. (УРСР) у радянській системі вищу владу стали репрезентувати не з'їзди Рад, а Верховні Ради, що обиралися на основі загального, рівного, прямого І таємного голосування терміном на чотири роки. Останні, як правило, збиралися на свої дво-триденні сесії двічі нарік, проштам-повували одностайним голосуванням підготовлені партійними та державними виконавчими структурами закони, укази, бюджети, і депутати після цього роз'їжджалися.
Виконавчими постійнодіючими органами Рад були Президії Верховних Рад, в областях, районах і селах - виконкоми Рад депутатів трудящих, з 1977-1978 pp. - виконкоми Рад народних депутатів. Як при виборах делегатів на Всеукраїнські з'їзди Рад (І всесоюзні), так І при виборах депутатів до Верховних Рад кандидатури депутатів у списки для таємного голосування повсюдно висувалися на так званих зборах трудящих, але насправді за вказівкою партійних комітетів. Серед кандидатів до списків було введено приблизно дві третини - три четвертих комуністів, решта були безпартійними, що мало засвідчувати про Існування "непорушного блоку комуністів і безпартійних". У бюлетені практично завжди була лише одна кандидатура. Виборець не мав альтернативи вибору. Через це при участі в голосуванні 99,90 % виборців за кандидатів блоку комуністів І безпартійних голосувало 99,95 % чи близько до того. Компартія висувала кандидатами в депутати насамперед людей законопослушних, ті ж, хто мав схильність до критики радянської системи, потрапити в кандидати жодних шансів не мали. Справедливості ради, слід, однак, визнати, що у кандидати Компартія підбирала
Loading...

 
 

Цікаве