WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДіловодство, Архівознавство → Український правопис, його історія та сучасний стан. Основні зміни і доповнення у V виданні “Українського правопису” - Реферат

Український правопис, його історія та сучасний стан. Основні зміни і доповнення у V виданні “Українського правопису” - Реферат

тощо. Ці недоліки значною мірою були усунені в правописі "Південно-Західного відділу Російського географічного товариства" (1873), співавторами якого були П. Житецький та К. Михальчук. З їхньої ініціативи до кулішівки було внесено зміни: йотований звук і вперше став позначатися літерою ї, йотований е - літерою є, у кінці слова перестав вживатися ъ, вибуховий г передавався не латинською літерою g, абуквосполученням кг. Але у зв'язку з Емським актом 1876 цей правопис було заборонено.
Від 1876 до 1905 на Східній Україні всю українську літературу друкували російською абеткою згідно з російським правописом (в середовищі української інтелігенції він дістав іронічну назву "ярижка"). Лише після 1905 знову з'явилася можливість книгодрукування українською мовою, у зв'язку з чим стала актуальною і проблема правопису. Усі книжки, українські газети й журнали, що виходили в Наддніпрянській Україні 1905-14рр., друкувалися трохи видозміненою кулішівкою, спопуляризованою шкільними підручниками і "Словарем української мови" за редакцією Б. Грінченка. Серед нових особливостей цього правопису - вживання літери г на позначення вибухового g, позначення м'якості кінцевого р, закінчення и в родовому відмінку однини іменників жіночого роду на приголосний, написання и на початку слова перед н (иній, инший) тощо.
У Західній Україні (Східна Галичина, Буковина, Закарпаття) на поч. 19 ст. вживали за традицією старослов'янську кириличну азбуку і користувалися старим консервативним історико-етимологічним правописом, офіційно визнаним у школах та книговидавничій практиці. Проте цей принцип постійно порушувався. Так, звук і передавався літерами і, и, о, е, ъ, змішувалися літери ы, и, л - в у кінці слів, вживалися численні діакритичні знаки. Першу спробу фонетичного правопису за принципом "пиши, як чуєш, а читай, як видиш" у Західній Україні зробили М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький у виданому 1837 гражданським шрифтом літературному альманасі "Русалка Дністровая". Згідно з цим правописом, літера і послідовно вживалася на позна-чення звука і (< о, е в новозакритих складах), літери о, е - для звуків о, е. Уперше вводилося буквосполучення йо на позначення йотованого о та ьо на позначення м'якості попереднього приголосного перед о, запроваджено в "гражданську" азбуку літеру є для позначення м'якості попереднього приголосного та передачі йотованого е. Традиційною літерою ъ передавали голосний і (< ъ) та йотований ї. До абетки було введено нову літеру ? (нескладове у) і вилучено зайві літери ы, ъ. Роздільна вимова губних з наступним йотованим не позначалася (бю, пє), вибуховий g позначався літерою г, закінчення дієслів -ться передавалося через т-ся, частка -ся з усіма дієсловами писалася через дефіс. Альманах "Русалка Дністровая" був кон-фіскований австро-угорським урядом, і цей правопис не поширився в Галичині. Проте пізніше його було використано у Східній Україні, зокрема запозичено сполучення йо, ьо та літеру є.
У 60-80-х рр. 19 ст. у Західній Україні користувалися двома правописами: історико-етимологічним М. Максимовича (москвофіли) і фонетичним П. Куліша (народовці). Між прихильниками обох правописів ("етимології" і "фонетики") велася боротьба, яка закінчилася аж у кін. 19 ст. перемогою прихильників фонетичного правопису. У кін. 70-х рр. у Галичині до кулішівки долучився і фонетичний правопис М. Драгоманова - драгоманівка. Позиції "фонетистів" значно зміцніли після виходу 1886 "Малоруско-німецького словаря" Є. Желехівського, надрукованого фонетичною орфографією, пристосованою автором до особливостей української мови в Галичині. Цей правопис, відомий під назвою желехівка, набув значного поширення, з 1893 він запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний офіційний аж до 1922, а деякі твори друкувалися ним аж до 1940. На Закарпатті в 20-40-х рр. існував правопис панькевичівка.
У середині 19 ст. в Галичині робилися спроби латинізації українського алфавіту. Після здобуття Україною незалежності Центральна Рада 17 січня 1918 видала "Головні правила українського правопису", але вони не встигли впровадитися в практику. У травні 1919 Українська Академія наук схвалила "Найголовніші правила українського правопису" (вид. 1921), які стали ос-новою всіх наступних правописів. Новий правопис, затверджений РНК УСРР 1928 (т. з. скрипниківський), передбачав, зокрема, літеру г для іншомовних слів, запозичених після 1860, позначення м'якості іншомовного л (аероплян, бльокада, блюза) та ін. У 1933 цей правопис було переглянуто і значно перероблено (вилучено літеру г, змінено правило вживання роду в деяких іншомовних словах, скасовано пом'якшення іншомовного л тощо).
В кінці 30-х рр. постало питання про нове врегулювання українського правопису. Новий проект українського правопису за редакцією М. Грунського, підготовлений у 1940, через воєнні обставини не було прийнято. Після деяких уточнень і виправлень у 1946 вийшов "Український правопис", а в 1960 - його 2-е, доповнене й виправлене І видання. Третє видання "Українського правопи-су" 1990 базується, як і попередні, на фонематичному принципі, який доповнюється морфологічним (уніфіковане написання префіксів, коренів, суфіксів і закінчень незалежно від їхніх позицій в слові і впливів асиміляційно-дисиміляційних процесів), традиційно-історичним (подвійна функція літер я, ю, є, вживання літери щ) і диференційним (написання великої літери в словах, написання слів разом, окремо і через дефіс) принципами. У ньому відновлено літеру г, дещо змінено вживання літер і та й у власних іншомовних назвах тощо. Виправлене і доповнене 4-е видання "Українського правопису" 1993 істотно не відрізняється від попереднього, але в ньому поширено правило передавання іншомовного і через и після "дев'ятки" на низку власних назв, розширено сферу використання закінчень -у(ю) в родовому відмінку іменників II відміни, уточнено правило написання складних слів тощо.
За офіційною нумерацією редакція 1993 року є четвертим виданням; попередні датовано 1946, 1960 та 1990 роками. Тобто до війни ми офіційного правопису нібито не мали зовсім. Але ж ні: бачимо фотографії титулів дискусійних видань 1918 й 1919 років та офіційних видань 1921, 1926 (проект), 1928, 1929 (коментоване видання Олекси Синявського), 1933 та 1938 років. Просто 1960 року чергове видання оголосили "другим", редакція 1946-го автоматично стала першою, а всі попередні - невиданнями. Про правопис 1928 року дехто трохи чув: це ж саме той, що його називають то "діяспорним" та "галицьким", то "харківським" та "скрипниківкою" - за вибором епітета можна одразу з'ясувати, в кого яке щодо нього
Loading...

 
 

Цікаве