WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаДіловодство, Архівознавство → Український правопис, його історія та сучасний стан. Основні зміни і доповнення у V виданні “Українського правопису” - Реферат

Український правопис, його історія та сучасний стан. Основні зміни і доповнення у V виданні “Українського правопису” - Реферат


Реферат на тему:
1. Український правопис, його історія та сучасний стан. Основні зміни і доповнення у V виданні "Українського правопису".
ПРАВОПИС - сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлюють способи передачі мови на письмі. Правопис охоплює орфографію та пунктуацію. Як правило, складається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку.
Український правопис сформувався на основі правописних традицій давньоруської мови, що ґрунтувалися на фонетичному принципі, за яким написання має відбивати вимову. Засади давньоруського правопису використовувалися в українській писемності 14-16 ст. У кін. 16 - на поч. 17 ст. в українському правописі усталився історико-етимологічний принцип, який зберігався до поч. 19 ст. Разом з тим, протягом 16-18 ст. в ньому формуються нові традиції, пов'язані з переозвученням літер алфавіту відповідно до живої української вимови. Наприклад, за історичною традицією зберігалася літера ъ там, де у вимові звучав і, зокрема й на місці о, е в новозакритих складах (вънъ, жънка, тълько) у творах Івана Некрашевича, цією ж літерою передавався звук і будь-якого походження в Літописі Граб'янки 1710, іноді для цього звука паралельно з ъ вживалася й літера и (априля, потимъ, тилко), наприклад, у Літописі Величка 1720 і т. п.
За історико-етимологычним принципом двома літерами - ы, и, які читалися однаково, передавався і голосний и (<ы, і), що призводило на практиці до плутання цих літер і в інших позиціях (наприклад, у Літописі Величка: бытва, бытий, але димъ, новими, сина). Історико-етимологічного принципу стихійно дотримувався і І. Котляревський, який започаткував процес формування нової української літературної мови, та видавець його творів М. Парпура. Вони користувалися абеткою, спільною з російською, але з відмінною від неї вимовою деяких літер. Вибір літери для передавання на письмі конкретного звука визначався його походженням, через що, наприклад, звук и(ы, і) передавався літерами и, і, ы; звук і (ъ) - літерою ъ; і (< о, е в новозакритих складах) - літерами и, і; звук е - літерами е (після приголосного), э (на початку слова і після голосного);м'якість попереднього приголосного перед е і йотація звука е не позначалися; подовження м'яких приголосних в іменниках середнього роду не передавалося; літери ь, ъ вживалися у функції сучасного апострофа; у кінці слів послідовно зберігалося написання літери ъ і т. ін. Докладніше опрацював і теоретично обґрунтував принципи історико-етимологічного правопису М. Максимович.
Від початку 19 ст. в українській мові поширюється фонетичний (фонематичний) правопис, принцип якого - позначення однією літерою однієї фонеми. Першу спробу закріпити цей правопис зробив О. Павловський у "Грамматике малороссійскаго наръчія" (1818). Тут до абетки введено літеру і на позначення звука і незалежно від його походження, але йотація його на письмі не зазначалася; звук и позначався літерою ы, а літеру и вилучено з абетки; літера ъ вживалася замість сучасного є; згідно з традицією, замість нинішнього апострофа вживався ь, у кінці слів після приголосних зберігався ъ; закінчення дієслів -ться, -шся передавалися згідно з вимовою як -цьця, -сся.
Нову тенденцію до фонетизації українського правопису підтримали в 1-й половині 19 ст. харківські письменники П. Гулак-Артемовський, за безпосередньою участю якого було створено новий (слобожанський) правопис, а також Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, С. Писаревський та ін. Засадою слобожанського варіанта правопису було - писати так, як вимовляється, з послідовним використанням і дотриманням вимови літер російського алфавіту. Згідно з цим правописом звук і передавався літерами и (між приголосними) та і (перед голосним та й): витер, гарни, сино, сію, твій. Звук и - літерою ы: сын, сыла, ходылы. ъ писали тільки після м'яких приголосних на позначення звука є: житиъ, синъ. Йотоване о та м'якість попереднього приголосного перед о передавали літерою ?: ?го, син?го. Звук е - літерою е, а іноді - э(поэть). У функції сучасного апострофа вживались літери ь та ъ або не писалося жодного знака: пъять, вьяжугь, пять. Знак ъ залишився також у кінці слів: панъ, свитъ і т. п. Дієслівні закінчення -ться, -шся передавалися то фонетизовано (-тця, -цця, -сся), то за етимологічним принципом (-ться, -тся, -шся);збираютця, умываюцця, ховаться, ховатся, бьесся, учышся. Написання деяких іншомовних слів фонетизувалося згідно з діалектною вимовою: Хранція, парахвыя. Різні письменники вносили до цього правопису індивідуальні, зміни й доповнення, що розхитувало його систему. У 2-й пол. 19 ст. він вийшов з ужитку.
Послідовником фонетичного підходу до орфографії виступив О. Корсун в альманасі "Сніпь" (1841), де він, дотримуючись у цілому слобожанського правопису, запровадив для позначення звука і незалежно від його походження латинську літеру j, а літеру и - замість двох давніх літер ы та и. Фонетичний правопис підтримав також О. Бодянський, поєднавши його з історико-етимологічним принципом І. Котляревського і фонетичним - слобожанським правописом. Наприклад, за етимологічною ознакою вживалися ъ, ъ, але звук и незалежно від його походження передавався однією літерою ы, звук і - літерами и та і, фонетизувалося написання окремих діалектних слів. Пе-реважно фонетичний правопис із збереженням окремих традиційних елементів (ъ у кінці слів, спорадичний ъ для голосного і, ? після м'якого приголосного перед о тощо) користувався і Т. Шевченко.
У серед. 19 ст. фонетичний принцип підтримували І. Бецький, А. Метлинський. Крайню позицію у фонетизації орфографії зайняв М. Гатцук, який розробив оригінальний проект правопису з численними діакритичними знаками, які б відбивали на письмі всі діалектичні особливості української мови. У 1861 він запропонував перейти від гражданського шрифту до кирилиці старокиївської редакції і видрукував таким чином свою "Українську абетку". Принципово не відрізнявся від правопису М. Гатцука фонетичний правопис К. Шейковського (1859), у якому було менше діакритичних знаків, але використовувалися літери ы, э.
Значно популярнішою виявилась орфографічна система, що її розробив П. Куліш у кін. 50-х рр. 19 ст. Проте кулішівка відзначалася прагненням до зайвої фонетизації правопису дієслів, закінчень -ться, -шся, відмовою від наявних у попередніх правописах сполучень йо, ьо на користь літери ?, відсутністю літери для йотованого е (у попередніх правописах уже вживалася літера є), збереженням знака ъ у кінці слова після приголосних
Loading...

 
 

Цікаве