WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Проблеми україно-російських відносин на сучасному етапі (науковий реферат) - Реферат

Проблеми україно-російських відносин на сучасному етапі (науковий реферат) - Реферат

цевтілювалося в життя. Завдяки прямій військовій допомозі Росії невелика Вірменія розгорнула найбільшу армію у Закавказзі (понад 50 тис. чол.) і здійснила агресію проти етнічних азербайджанських територій, захопивши Агдамський, Джебраїльський, Зангеланський, Кельбаджарський, Кубатлінський, Лачинський, Фізулінський райони. Хоча до Гянджі та Євлаха не прорвалися, проте й захоплене вже складало 20% Азербайджану. Чверть усього населення країни стали біженцями. Поки вірмени розгортали на окупованих територіях так звані "зони безпеки", Москва поспішала скористатися змінами в азербайджанському політичному керівництві. Народний фронт та інші політичні рухи, що стояли біля витоків державної незалежності Азербайджану, виявилися дискредитованими через військові поразки й втратили владу. Країна пережила серію переворотів, після чого ситуацію з великим трудом опанував новий президент Г.Алієв.
Аби врятувати країну від громадського безладдя, керівництво Азербайджану було змушено поступитися вимогам Москви. По-перше, Баку припинив розмови про майбутнє приєднання до НАТО й дозволив Росії надалі утримувати на азербайджанській території радіолокаційну станцію попередження про ракетний напад. Раніше Азербайджан послідовно вимагав повного виведення російських військових об'єктів із країни.
По-друге, Азербайджану довелося підписати Бішкекський протокол, за яким війна з Вірменією припинялася, але вірмени залишали за собою захоплені азербайджанські землі. Це стало для Москви істотним важелем впливу на Азербайджан у майбутньому.
По-третє, Баку довелося поступитися російським бажанням взяти участь у розробці каспійських нафтових родовищ. Оскільки відповідний консорціум із західними компаніями вже був створений, Азербайджан віддав російській компанії "ЛУКойл" половину своєї частки в консорціумі. Також Росії вдалося "продавити" варіант транспортування каспійської нафти через свою територію.
З свого боку Москва видала азербайджанській владі активних учасників минулих переворотів, котрі після поразки переховувалися в Росії. Показово, що надалі заколотів у Азербайджані вже не було.
Отже, перші роки пострадянського життя дали чимало прикладів застосування Москвою імперської політики. Її методи залежали від конкретних умов: згортання нормальних економічних стосунків із незавгодною державою, провокування внутрішньої нестабільності, переворотів, заколотів, підтримка сепаратистів аж до прямої участі росіян у бойових діях... В кінцевому підсумку завжди була заміна місцевих урядів на більш лояльні до Москви, бажано маріонеткові, а також заміна державної політики в інтересах Росії.
Найгірше те, що при цьому московські геополітики фактично сприяли етнічним чисткам, закриваючи очі на злочини своїх тимчасових союзників. Наприклад, до початку грузино-абхазького конфлікту 47% населення Абхазії складали грузини. Рятуючись від терору переможців усі вони були змушені залишити домівки. У жовтні 1993 р. уряд Російської Федерації поклав на абхазьку владу відповідальність за терор щодо неабхазького населення, проте російська підтримка їй не припинилася. "Звільнення" Нагірного Карабаху та прилеглих територій від азербайджанського населення також не стало достатнім приводом для згортання російської військової підтримки вірменам. Хоча Москва мала реальні важелі впливу на вірмен, аби примусити їх припинити етнічні чистки. Політичні інтереси стоять вище моралі.
Більше того, в окремих випадках Москва відкрито ставала на бік однієї з ворогуючих сторін. Зокрема, влітку 1992 р. тисячі вигнанців (інгушських із Чечні й осетинських із Грузії) зіткнулися в конфлікті за право жити в Пригородному районі Північної Осетії. Верховна Рада Російської Федерації ввела надзвичайний стан у зоні конфлікту та зобов'язала уряд вжити заходів для забезпечення там громадського порядку. На виконання постанови до Північної Осетії прибуло 12-тисячне угруповання російських військ, проте "забезпечували порядок" вони досить дивним чином:
"...Во многих районах Северной Осетии при явном содействии Москвы начали формироваться подразделения национальной гвардии и народного ополчения (осетинського - авт.). Российское руководство передало в их распоряжение громадное количество оружия и военной техники... Фактически, давалась официальная санкция Владикавказу на проведение масштабных этнических чисток в республике. Москва стала на сторону православных осетин в пику мусульманам-ингушцам, относящимся, как и чеченцы, к единому вайнахскому народу. 2 ноября 1992 г. была осуществлена массированная акция под прикрытием российской армии против ингушских поселков, которые защищали местные жители. В течение нескольких дней происходили убийства, захват заложников, поджоги и разграбление домов, изгнание ингушей с Пригородного района и из Владикавказа. В результате конфликта пострадало более 8 тыс. человек, в том числе 583 погибло..."12
* * *
Подібна модель застосовувалася і проти України. Зокрема, підтримка сепаратистів знайшла своє широке втілення в Криму в середині 1990-х рр. Дійшло до того, що обраний за активного сприяння російських структур президент Криму Ю.Мєшков під час свого виступу в Державній Думі Росії закликав до втручання в українські справи й включення Криму до складу Росії. Недаремно великий "друг" Української держави московський мер Ю.Лужков потім подарує Мєшкову престижне житло у російській столиці. На півострові вже починалося створення незаконних збройних формувань, з'явилися російські козаки, етнополітичні організації на кшталт "Русского движения Крыма", тобто відбувалося все як у Придністров'ї чи Абхазії. І це на тлі загострення україно-російського міждержавного конфлікту навколо Чорноморського флоту. До речі, російський міністр оборони П.Грачов незабаром після створення Збройних Сил Російської Федерації ще влітку 1992 р. об'явив країни СНД зоною російських виключних інтересів і намір вводити війська до будь-якої республіки з метою "захисту російськомовного населення". На черзі стояла операція з подібного "захисту" Криму від "українських націоналістів".
Зокрема, бригада російської морської піхоти у Севастополі (та сама, що брала участь в боях у Західній Грузії) розгорнулася до штатів воєнного часу, збільшивши свою чисельність з 800 до 2,5 тис. чол. Крім того, готуючись до майбутньої боротьби проти "українських націоналістів", морська піхота отримала танки Т-64. А перше застосування 126-ї російської дивізії берегової оборони в Криму проти українських моряків відноситься ще до 1992 р. Тоді танки з'явилися на вулицях військових містечок, де мешкали сім'ї чорноморських моряків, котрі склали українську присягу. Ймовірно, броньовані бойові машини на квітниках перед житловими будинками повинні були скріпити "братерство народів" і нагадати про справжню приналежність Криму.13
Однак реалізувати проти України модель, відпрацьовану в Молдові й на Кавказі, Москва не змогла. Провал новорічного (1995 р.) штурму Грозного російськими військами і весь подальший хід Чеченської війни
Loading...

 
 

Цікаве