WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Проблеми україно-російських відносин на сучасному етапі (науковий реферат) - Реферат

Проблеми україно-російських відносин на сучасному етапі (науковий реферат) - Реферат

участь у боях за Сухумі. Свої дії вони пояснювали необхідністю розширення чорноморського узбережжя Росії після втрати нею України та Криму. Грузинським силам навіть вдалося збити над Сухумі один російський штурмовий літак Су-25, котрий бомбардував їх позиції. Пілот загинув, але при ньому знайшли його особистий військовий квиток офіцера військово-повітряних сил Росії,
Поза всякими сумнівами, абхазький народ загальною чисельністю менше 100 тис. чол. ніколи не зміг би самотужки завдати воєнної поразки грузинській армії. Серед абхазців просто ніколи не було стільки кваліфікованих танкістів, артилеристів та представників інших військових спеціальностей. Зате у достатній кількості їх надала Росія. Цинізм ситуації в тому, що після всіх цих подій Москва ще й виступила в якості миротворця, примусивши офіційний Тбілісі визнати результати війни. Конфлікт заморозили так, щоб у майбутньому розпалити його знову, якщо Тбілісі буде виявляти надмірну політичну самостійність.
Врешті-решт, Грузія здалася й повернулася до сфери російського впливу: вступила до СНД і Ташкентського пакту про колективну безпеку, уклала угоду про розташування на своїй території російських військових баз. Старе грузинське керівництво було усунуте від влади, президент З.Гамсахурдіа фізично знищений. Новій владі на чолі з Е.Шеварднадзе за лояльність Москві надали всебічну підтримку. Російська морська піхота взяла активну участь у боротьбі з останніми прибічниками З.Гамсахурдіа у Західній Грузії. Одночасно припинилася підтримка абхазьких і осетинських сепаратистів, в послугах котрих у Росії тепер зникла потреба. Навпаки, для посилення позицій Тбілісі на мирних переговорах з Абхазією, Росія оголосила формальну блокаду бунтівливої автономії, обмеживши постачання енергоресурсів. Щоправда, це не допомогло мирному врегулюванню конфлікту, оскільки розгорнути війну значно легше, ніж її приборкати.
Дещо подібне відбулося з Молдовою. Доки у Кишиневі були наближені до влади прорумунські кола, Москва таємно підтримувала Придністровську республіку. Загони придністровської гвардії створювалися на базі частин радянської (тепер російської) армії, озброюючись їх технікою й продовжуючи їх бойові традиції. Найбільшим бажанням воювати відрізнялися російські козаки, котрі звідусіль стягувалися під придністровські прапори. Один з них згадує:
"Мы были де-юре одним из подразделений республиканской гвардии, комплектовавшейся на профессиональной основе. Все мы подписали контракты, предусматривавшие денежное и продовольственное содержание, компенсации за ранения и пособие семье в случае гибели. Наше соединение состояло из казаков Войска Донского, приехавших из различных станиц и городов, а также некоторого количества сибирских, екатеринодарских и терских казаков. Так, из Волгодонска приехала группа под командованием есаула П., из Воронежа - группа есаула Ф., из Москвы - группа войскового старшины С. и т.д."5
Цікаво, що такі добровольці не просто складали основу придністровської гвардії, а офіційно вважалися військовою організацією Росії. За півроку до початку придністровської війни - 20 серпня 1991 р.- в. о. міністра оборони Російської Федерації генерал-полковник К.Кобец підписав наказ №3, де зазначалося:
"Российское казачество - до законодательного решения этого вопроса - признается в качестве боевой единицы Государственного комитета РСФСР по оборонным вопросам".6
Складається враження, що ця "бойова одиниця" не випадково з'являлася практично в усіх війнах на теренах СРСР, діючи на боці саме тих сил, котрі на той момент були вигідні Москві.
Сепаратисти в сумі з російською армією на берегах Дністра слугували надійною противагою поширенню румунських впливів у Молдові. Але взимку 2001 р. до влади в Кишинові прийшли місцеві комуністи, котрі виступають за приєднання Молдови до Союзної держави Росії та Білорусії. Придністровські лідери одразу відчули охолодження в ставленні Москви до них, оскільки тепер Придністровська республіка вже не цікавила російських політиків. Адже Кремлю значно цікавіше мати у своїй сфері впливу всю Молдову, а не лише окрему її частину.7
Ще одним регіоном, де знайшлася робота московським "спеціалістам" з розширення політичного впливу Росії, стало Закавказзя. Взимку 1991-1992 рр. енергетичний колапс уразив Вірменію. До цього спричинило припинення постачання російського газу до воюючих Грузії та Азербайджану, через території котрих газ отримувала і Вірменія. Посеред зими це призвело до відключення опалення житлових будинків навіть у столиці республіки Єревані. Після цього Вірменія перетворилася на послідовного союзника Російської Федерації. Вона першою в СНД уклала з Росією договір про розташування на своїй території російської військової бази і активно підтримувала всі ініціативи Москви щодо інтеграції. В обмін на це Росія вжила заходів для полегшення енергетичної кризи у Вірменії. Крім того, вона надала вірменам широку військову допомогу у війні проти Азербайджану, хоча формально Росія проголошувала нейтралітет у цьому конфлікті.
Вірмено-азербайджанська війна за Нагірний Карабах (вірменська назва "Арцах") розпочалася у 1991 р. після тривалих міжнаціональних сутичок у районах спільного проживання. Загалом азербайджанці складали 10-25% населення Нагірно-Карабахської автономної області, котра волею радянської історії та міжнародної політики опинилася у складі Азербайджану. Поворотним моментом війни стало здобуття вірменськими загонами у травні 1992 р. суто азербайджанського міста Шуша. Етнічні чистки спонукали азербайджанське населення залишити Карабах. Активну допомогу карабаським вірменам на перших початках війни надавав російський 366-й мотострілецький полк з Степанакерту, поки азербайджанці не домоглися його виводу в Росію. Але широкі поставки озброєння з Росії не припинялися, хоча добре відомо, що подібні поставки лише розпалюють багаття війни. За свідченням голови Комітету по обороні Державної Думи Л.Рохліна, Росія, наслідуючи радянську практику підтримки союзників, у 1994-1996 рр. безоплатно надала Вірменії озброєння на суму до $1 млрд.8 Для їх швидкої доставки вірменам російські транспортні літаки здійснили 139 рейсів до Єревану. Найбільшого розголосу набуло надання Вірменії оперативно-тактичних ракет Р-17 ("Скад"). За оцінкою Л.Рохліна, наданих Росією ракет цілком вистачило б для зруйнування азербайджанської столиці Баку.9 Немає жодних підстав сумніватися в цих оцінках, оскільки Рохлін був професійним військовим з великим бойовим досвідом.10 Показово, що Росія таємно поставляла до зони конфлікту такі надпотужні системи озброєння, формально намагаючись бути головним миротворцем і посередником проміж ворогуючих сторін.
Московський Інститут оборонних досліджень у 1995 р. пропонував використати вірменські можливості для повернення Азербайджану до російської сфери впливу:
"Оказание давления на режим в Баку... путем создания угроз фрагментации Азербайджана и армянского военного наступления на Гянджу и Евлах".11
Ось як
Loading...

 
 

Цікаве