WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політична думка ХХ століття - Реферат

Політична думка ХХ століття - Реферат

політичної науки Ч.Мерріам приділив увагу її методології, виступаючи за рішучу заміну описових констатуючих міркувань про політику науковими дослідженнями, що повинні мати нормативний характер. Його учень і послідовник Г.Лассуеллтакож розвинув ідею про політичне дослідження у справжню науку. В передмові до книги "Влада і суспільство", написаної у середині ХХ ст. , Г.Лассуелл підкреслював, що факти самі по собі - це просто набір деталей і вони не мають іншого сенсу, ніж бути грунтом для гіпотез. Проте, оскільки епоха потребує не споглядальності, а науки, засвоєння якої сприяє високопрофесійній дії, заклик не нехтувати теорією задля практики мають принципове наукове і методологічне значення.
Таким чином, біхевіористська парадигма політичних досліджень стала методологічною орієнтацією політичної науки США. Вона розвивається на основі соціального аналізу поведінки виборців і суспільної думки (Кей), політичного лідерства і еліт (Лассуелл), політичної соціалізації (Істон, Лейн), політичної культури (Алмонд, Верба), бюрократії (Ла Паломбара), процесу прийняття управлінських рішень (Саймон) та інш.
Незважаючи на глибоке проникнення біхевіоризму в політологію США, він час од часу зазнає масової критики фахівців за надмірну захопленість фактами, просту описовість тощо. Не виключено, що саме це вплинуло на зародження в його ж рамках постбіхевіоризму.
Головні принципи постбіхевіоризму більш ніж десятиріччя тому виклав Д.Істон. Їхні складові такі:
* дослідження й конструктивний розвиток проблеми цінностей;
* відображення сучасного конфлікту, який існує в суспільстві у ставленні до ідеалів;
* визначення мети - привернути увагу до потреб свого часу, використати знання про цінності для розв'язання соціальних і політичних проблем.
Отже, постбіхевіоризм передбачає певну орієнтацію на фундаментальні дослідження (зокрема, на проблеми соціальних функцій цінностей, взаємовідносин між цінностями, їхньої ролі у житті людей тощо).
У сучасних умовах кінця ХХ ст. основними напрямками політичних досліджень США є:
* вивчення досвіду американського управління і політики (виборчих технологій, політичного лідерства, політичної поведінки та ін.);
* міжнародні відносини;
* розробка змісту і методів прикладної політології, що досліджує практичні аспекти функціонування політики в різних сферах суспільного життя.
Видатні політологи США: Д.Істон, З.Бжезинський, Ф.Хайєк, Р.Даль, Р.Такер, Ч.Еліот та ін.
Англійська політична наука розвивається у двох напрямках - економічному (політика розглядається як сфера раціональної діяльності людей, що намагаються мати максимальну користь) і соціальному, який намагається побачити у політичній поведінці людей результат впливу (неусвідомленого) культурних традицій і цінностей. Переважання емпіричного підходу в межах цих напрямків обумовлено впливом американського досвіду. До найбільш актуальних проблем політології належать: партійні системи і проблеми політичний партій (Д.Карндорф, Р.Блейк, Х.Пеллінг, А.Бітті), корпоративізм у зв'язку з проблематикою груп тиску, політична поведінка і політична культура (Р.Маккензі, Д.Батлер, А.Сілвер, Д.Стоукс, Р.Роуз та ін.).
Французька політична наука. Її появу пов'язують з іменами А.Есмена, Л.Дюги, М.Оріу наприкінці ХIХ ст. Але своїм розвитком і авторитетом вона зобов'язана Р.Арону і М.Дюверже. Ці учені розглядали політичну науку не просто як додаток до конституційного права, а як самостійний напрямок досліджень. З часів сформованого М.Оріу поняття "політичний інститут", інституційний підхід до вивчення політики дав змогу французьким політологам розширити межі політичних досліджень і радикально змінити самий їх характер. Політична наука Франції звернулася до вивчення проблем демократії, тоталітаризму (Р.Арон), "політичного поля" (Д.Гаслі, М.Оферле, Б.Ларуа, П.Бурд'є), пропонує авангардні постмодерністські стратегії політичних досліджень (М.Фуко, Ж.-Ф.Ліотар, А.Турен та ін.). Досить сильні позиції у Франції займають проблеми традиційної політичної науки - конституційне право і дослідження державних інститутів.
Італійська політична наука. На відміну від інших країн Західної Європи у Італії розвиток політичної науки продовжився не відразу після перемоги над фашизмом. Справа в тому, що у італійському суспільствознавстві панувала думка, на яку звертав увагу ще Г.Моска, що потрібно розвивати традиційні дисципліни (філософію, право, економіку, історію, географію), які мають своїм об'єктом ті чи інші аспекти політики. Розповсюдженню політичної науки протидіяли, як і на початку ХХ ст., дві сили - армії юристів і істориків.
Відродження політичної науки почалося з повернення до спадщини Г.Моски і В.Парето, видання перекладів праць Р.Міллса, Р.Дарендорфа, М.Дюверже та інших політологів США і Західної Європи. Роль ініціатора відродження політичної науки в Італії належить "флорентійській школі", особливо Дж.Сарторі.
Перші емпіричні дослідження пов'язані з вивченням політичної, особливо електоральної поведінки населення, організаційної структури і діяльності італійського парламенту, політичної системи взагалі. Головна заслуга Дж.Сарторі - це теорія "конкурентної демократії". Демократія повинна бути, на його думку, селективною поліархією і поліархією гідності. Він вчасно поставив питання про співвідношення демократії і політичної культури пануючої еліти, доказуючи, що країна не може мати політичний клас кращий, ніж її політична культура. Роботи Дж.Сарторі набули міжнародного визнання.
Німецька політична думка зберігає теоретико-філософський характер, продовжуючи традиції німецької класичної філософії. Тому структуру сучасної німецької політичної науки можна поділити на три великі блоки:
1) фундаментальну політичну філософію і дослідження науково-методологічних принципів політичної науки;
2) державознавчі концепції, пов'язані з традиційною філософією держави і загальним ученням про державу в юриспруденції;
3) глобальні політико-соціологічні теорії суспільства.
Перший, політико-філософський блок, представлений нормативно-онтологічною теорією, що має своїм завданням визначити цілі й норми політичної діяльності, зорієнтувати її на певні моральні й соціальні цінності. Інакше кажучи, вона зорієнтована на те, що поєднує людей а не на те, що людину відособлює. В основі її - теза про потребу поєднання у практичній діяльності етики і політики (Г.Майєр, Е.Фегелін, Л.Страусс, А.Бергштрассер, В.Хенніс та ін.).
Неопозитивістський напрямок критичного раціоналізму заперечує ідентифікацію політики й етики. Прибічники цього напрямку вважають, що політика не має за мету досягти загального щастя, а побудова досконалого суспільства взагалі неможлива. Тому її завдання випрацьовувати процедури і прийоми "плавання" у ситуації перманентних конфліктів і "фундаментальної людської недосконалості". (К.Поппер, Г.Альберт, К.Байме, Г.Лембрух та
Loading...

 
 

Цікаве