WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Конфлікт як прояв прагматизму в сучасному суспільстві - Реферат

Конфлікт як прояв прагматизму в сучасному суспільстві - Реферат

та розрахунку ймовірних наслідків як для конфліктуючих сторін, так і для всього суспільства.
Під запобіганням ескалації політичного конфлікту мається на увазі другий етап управління та вид управлінської діяльності, спрямований на недопущення його загострення і розширення масштабів. Стимулювання ескалації підпорядковане досягненню діаметрально протилежної мети, а саме - загостренню і розширенню масштабів конфлікту.
Як це не парадоксально звучить, але стимулювання ескалації політичного конфлікту може бути виправданим по відношенню не лише до конструктивного, а подекуди й деструктивного конфлікту. Хрестоматійним прикладом тут може бути діяльність, спрямована на ескалацію конфліктів, наслідками яких стали дезінтеграція колоніальних імперій, знищення тоталітарних політичних систем, повалення антидемократичних політичних режимів, руйнування однопартійної системи, усунення від влади антидемократичних партійтощо. Однак у випадку стимулювання деструктивного конфлікту всі зацікавлені в цьому сили повинні бути вкрай обережними і дотримуватися певних вимог: бути готовими перебрати на себе управління конфліктом; бути здатними перетворити деструктивний конфлікт на конструктивний; всіляко уникати дій, які можуть призвести до людських втрат та великих матеріальних збитків.
Врегулювання конфлікту - це, водночас, і третій етап його управління, і процес, і вид управлінської діяльності, підпорядкований утриманню його в цивілізованих рамках та спрямуванню його розвитку в напрямі ефективного і конструктивного розв'язання.
Врегулювання політичного конфлікту, як один з основних етапів прагматичного управління ним, у свою чергу, передбачає три підетапи: 1) визнання конфлікту всіма конфліктуючими сторонами; 2) легітимізація конфлікту, тобто досягнення згоди між конфліктантами щодо визнання та дотримання ними узгоджених норм і правил взаємодії; 3) інституалізація конфлікту.
Сутність двох перших підетапів зрозуміла. На третьому варто зупинитись окремо.
Сутність інституалізації політичних конфліктів (як підетапу і методу управлінської діяльності) полягає у створенні різних комітетів, організацій, узгоджувальних комісій та інших інститутів, які в процесі розвитку конфлікту перебирають на себе роль виразників і захисників інтересів конфліктуючих сторін. Інституалізація виконує роль своєрідної декомпресії, коли надлишок деструктивної соціальної енергії і надмірні емоції вивільняються і згасають всередині комітетів, організацій і комісій, не вириваючись на загальнодержавну арену політичного життя і не підриваючи політичної стабільності суспільства. До того ж, інституалізований конфлікт значно легше піддається розв'язанню, чому сприяє і політичний прагматизм.
Однак інституціональний метод має і деякі негативи. По-перше, він пов'язаний з певним ризиком, оскільки конфліктуючі сторони можуть скористатися новоствореними інститутами для посилення боротьби за власні інтереси, що може призвести до ескалації конфлікту. А, по-друге, цей метод може бути ефективним лише в усталених демократичних суспільствах, де менталітет, політичний досвід і політична культура орієнтовані на конструктивне розв'язання конфліктів [5].
Розв'язання конфлікту - це заключний етап управління ним, процесу і діяльності, підпорядкований припиненню протиборства, примиренню конфліктуючих сторін, відновленню чи налагодженню їх конструктивної співпраці, а також дії політичного прагматизму.
Тут доцільно ще раз наголосити, що політичні конфлікти - не патологія, не гальмо, не перешкода на шляху розвитку суспільно-політичного життя і долати їх "кавалерійськими атаками" неможливо і небезпечно. Політичні конфлікти - це своєрідні "вузлики", з яких складається "мереживо" політичного життя суспільства. Вони постійно й одночасно розв'язуються і зав'язуються з тисяч ниток, які "поєднують" всіх політичних "акторів": від політично свідомої і активної людини до держави включно. Це одвічний (принаймні, з часів зародження політики), об'єктивний і закономірний процес розвитку політичної сфери людського буття. Багато з цих "вузликів" виявляється надто вже тісно зав'язаними, а деякі з них і туго затягнутими. Проте вони не є, як дехто вважав і вважає, "гордієвими вузлами", які треба "розрубувати мечем". "Вузлики" політичних конфліктів, за деякими винятками, необхідно обережно розв'язувати, аби не розірвати ниток політичних зв'язків, не підірвати політичної безпеки суспільства. Причому робити це слід руками не лише всіх конфліктуючих сторін, які той вузлик затягнули, а часто ще й за допомогою третьої сторони, тобто посередника (медіатора), що дозволить прагматичніше підійти до проблеми.
Для успішного розв'язання політичного конфлікту потрібні певні передумови, а саме: 1) достатня зрілість конфлікту; 2) розуміння суб'єктами конфлікту необхідності його розв'язання; 3) готовність і спроможність конфліктантів до конструктивних дій; 4) наявність для цього засобів, механізмів і ресурсів тощо.
Практика розв'язання політичних конфліктів засвідчує, що воно може відбуватись у трьох основних формах: суттєве, але не повне узгодження інтересів і позицій конфліктуючих сторін (компроміс); їх взаємовигідне примирення (консенсус); перетворення протистояння і протиборства на конструктивну взаємодію (співробітництво).
Шляхи (способи) розв'язання політичного конфлікту можна поділити на дві групи: 1) правові та 2) політичні.
Правові шляхи вимагають застосування відповідних правових норм, що містяться в національному законодавстві та в міжнародному праві. Політичні передбачають пошук взаємоприйнятної згоди конфліктуючих сторін за допомогою переговорів та посередницьких процедур. Обидва шляхи не виключають, а, навпаки, доповнюють одне одного і часто вважаються навіть єдиним, тобто політико-правовим.
Арсенал політико-правових способів досить багатий. Наприклад, при розв'язанні конфлікту між законодавчою і виконавчою гілками влади можуть бути використані такі: звернення до Конституційного Суду; відставка уряду; розпуск парламенту і призначення нових парламентських виборів; проведення референдуму щодо спірних питань; створення узгоджувальної комісії тощо.
Процес розв'язання конфліктів поділяється на дві фази: 1) прийняття рішення; 2) практична реалізація. Перша фаза передбачає цілу низку дій, зокрема: а) врахування всіх мікро- (інтереси окремих людей) та макрочинників (інтереси політичних партій, суспільства, держави тощо); б) розгляд альтернативних рішень і вибір найоптимальніших з них; в) ретельні розрахунки всіх імовірних втрат та надбань, які може
Loading...

 
 

Цікаве