WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку України - Реферат

Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку України - Реферат

розглядає націю "як суму, як просто збірну назву для якоїсь скількости людських одиниць, що відзначаються від других спільними собі прикметами". Саме таке "атомістичне розуміння", стверджував він, лежить "в основі численних теорій та спроб подати дефініцію нації". Цікаво, що коріння цієї теорії він вбачав вже у вченні перших християн, які "відкрили" людину-одиницю, людину-індивіда. Найвищого розвитку атомістична теорія нації, на думку вченого, набула у працях представників епохи Просвітництва, зокрема Ф. Вольтера та Ш.-Л. Монтеск'є. Аналізуючи "Дух законів" останнього, В. Старосольський зазначав, що "для Монтеск'є нація се тільки загал однакових до певної міри одиниць, а не якась вища, об'єднуюча сі одиниці цілість". І взагалі, робив він висновок, обидва вони, тобто Ф. Вольтер і Ш.-Л. Монтеск'є, "стоять, в погляді на націю, зовсім на ґрунті пануючого у XVIII століттю атомістичного розуміння суспільних явищ".
Саме таке атомістичне розуміння нації, зауважував В. Старосольський і "було майже пануючим в політичній практиці" та "безпосередньо зв'язаній з нею теорії політичного права" аж до початків та в часи Першої світової війни. При цьому він цілком слушно відзначав: "Політично та юридично се проявлялося розуміннєм права "нації", як одиничного права горожан, головно право уживати в публічному життю рідної мови. Се була в ХІХ століттю майже одинока форма, в якій позитивні законодавства підходили до національного питання та розв'язували його. Законодатна творчість мішаних національно держав Австрії, Угорщини, Швейцарії та Бельгії, яка розвивалася на тлі "прав мови", не знала іншого підмету права як одиницю". Ще важливішого теоретико-методологічного і практичного значення набувають такі його твердження: "Практична політична боротьба зводилася головно до питань про "права мови" і літератури… При сьому вихідною точкою була концепція "прав людини та горожанина". Право нації не існувало поза індивідуальним правом горожанина… Бо нація як правний суб'єкт не існувала" [36].
Ці твердження В. Старосольського, при всій їх коректності, вимагають певних коментарів і зауважень. По-перше, всі вони базувалися на положеннях, висунутих тогочасними західними вченими, зокрема Г. Герренвіттом, Г. Зіммелем, Г. Кельзеном та іншими. По-друге, варто мати на увазі, що тогочасна боротьба етнонаціональних спільнот зводилася переважно до боротьби за культурно-мовні права. По-третє, нації, не кажучи вже про етнонаціональні меншини, суб'єктами права не вважалися, а отже про їхні групові, колективні права ще майже не йшлося. По-четверте, пріоритетною вважалася концепція індивідуальних прав людини, які в етнонаціональній сфері зводилися до мовних прав. По-п'яте, в другій половині ХХ століття атомістична теорія нації, зазнавши певних трансформацій, перетворилася на так звану політичну теорію нації. Згідно з нею, до політичної нації зараховуються всі громадяни поліетнічної держави незалежно від їх етнічного походження. Всі вони формально є рівними в своїх індивідуальних правах і обов'язках. До недавнього часу прихильники теорії політичної нації не визнавали, а дехто з них і досі не визнає групових, колективних прав етнонаціональних меншин.
Щодо сучасних українських дослідників, то деякі з них розпочали критично ставитися до ліберальної доктрини прав людини ще на межі 1980 - 1990 років. Зокрема, не можна не погодитися з їх висновком про те, що: "На відміну від системи Ліги Націй, де захищалися національні меншини, в системі ООН перевагу було віддано загальному захисту прав людини, причому у свій час виходили з того (як пізніше з'ясувалося помилкового) припущення, що в рамках такого захисту і права меншин можуть бути забезпечені" [37]. Деякі інші вітчизняні науковці також вважають, що "правило недискримінації та орієнтація на індивіда самі по собі недостатні для захисту прав індивідів як членів груп, а також самих груп… Проблеми національних меншин не можна ефективно вирішувати, виходячи із застарілого підходу до прав меншин або тільки на базі індивідуальних прав" [38].
Досить коректно щодо індивідуальних прав людини висловилися такі дослідники, як Ю. Римаренко, Л. Шкляр та С. Римаренко. Зокрема, вони стверджують: "…Не завжди і всюди права людини можуть виступати гарантом такої специфічної сфери, як колективні права народів, що прагнуть національно-державного самовизначення" [39]. До цього, на нашу думку, можна лише додати, що індивідуальні права людини так само не можуть гарантувати і колективних прав етнонаціональних меншин, які прагнуть національно-територіальної чи національно-культурної автономії. І саме це є однією з причин боротьби етнонаціональних меншин за визнання і забезпечення своїх групових, колективних прав.
Проти "абсолютизації в українській політико-правовій доктрині права особи чи загальнолюдських прав" виступає і правознавець В. Костицький. На його думку, ця абсолютизація є "науково неспроможною", а запровадження політико-правової доктрини лібералізму в Україні "означало б бути відкинутим у розвитку не менш як на два століття" [40].
Та найбільш нищівній критиці ліберальну доктрину прав людини піддали вітчизняні автори статті під промовистою назвою "Западный миф о правах человека как средство агрессии против прав народов и прав всего человечества". Основні їх положення зводяться до наступного. По-перше, "загальні права людини є міфом", який з'явився в Статуті ООН "з ініціативи Великобританії, США та деяких інших країн". По-друге, загальні права людини - це не всі існуючі на Землі права і погляди на життя, а лише ті, "які сформувалися у народівЗахідної Європи та США". По-третє, намагання Заходу накинути всьому людству ліберальну доктрину прав людини є не чим іншим, як "західною культурною експансією". По-четверте, в Статуті ООН, Загальній Декларації ООН з прав людини та інших міжнародно-правових документах закладена "програма асиміляції" всього незахідного світу. По-п'яте, "спроба поширити західне розуміння прав людини під ширмою загальних на всю земну кулю виявилася невдалою". По-шосте, робиться висновок про необхідність заперечення ліберальної доктрини прав людини, усунення її положень з конституцій пострадянських держав та ґрунтовної переробки відповідних міжнародно-правових документів тощо [41].
Поважно ставлячись до будь-яких думок, у тому числі й до думок авторів зазначеної статті, тим не менш вважаємо за потрібне висловити свою повну і абсолютну незгоду з їх твердженням про необхідність заперечення ліберальної доктрини прав людини та застерегти проти закликів щодо усунення її положень з конституцій пострадянських держав. Щодо переробки відповідних міжнародно-правових документів, то це досить слушна ідея, але реалізувати її можна, на нашу думку, лише шляхом доповнення положень про індивідуальні права людини (хай і в їх ліберальному трактуванні) ширшими і чіткішими груповими, колективними правами етнонаціональних меншин. Такого ж доповнення потребують і конституції багатьох держав світу.
Доречно відзначити, що протягом останніх років з'являються публікації, присвячені пошукам нових підходів щодо правового врегулювання етнополітичних відносин та порівняльному аналізові переваг і вад концепції групових, колективних прав етнонаціональних меншин [42].
Підсумовуючи все вище наведене, можна зробити такі висновки.
По-перше, ліберальна доктрина індивідуальних прав людини відіграла і відіграє важливу роль у справі захисту прав людини. Однак її можливості виявилися досить обмеженими у такій не менш
Loading...

 
 

Цікаве