WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку України - Реферат

Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку України - Реферат

групових, колективних прав [26].
Зростанню незадоволення ліберальною доктриною індивідуальних прав людини та посиленню боротьби етнонаціональних меншин за свої групові, колективні права сприяла еволюція ролі і функцій держави з початком її перетворення на національну державу. Сутність цієї еволюції досить коректно визначила американська дослідниця Х. Арендт. З часів освіченого абсолютизму, писала вона, "держава успадкувала як свою найвищу функцію - захист усіх, хто проживає на її території, незалежно від національності, і повинна була діяти як верховна правнича інституція". "Трагедією національної держави стало те, - продовжувала Х. Арендт, - що піднесення національної свідомості народу перешкодило виконанню цих функцій. В ім'я волі народу держава змушена була визнати громадянами тільки "націоналів", гарантувати усю повноту громадянських і політичних прав тільки тим, хто належав до національної спільноти за правом походження і фактом народження. Це означало, що держава частково перетворилася із засобу права на знаряддя нації". Коментарі, як мовиться, зайві. З часом, говорячи словами тієї ж Х. Арендт, відбулося повне перетворення держави на знаряддя нації, при чому нації етнічної, домінуючої. До того ж, "суспільство пронизав ліберальний індивідуалізм", а члени домінуючої етнонації перетворилися на "націоналів атомізованого суспільства" [27].
За слушним твердженням американського дослідника М. Есмана, основу ліберальної ідеї становить "юридична і моральна рівноправність всіх індивідів" та "принцип", згідно з яким "індивід має бути найвищою цінністю в доброму суспільстві". Ідея також передбачає існування рівноправного індивідуального доступу до всіх суспільних благ і можливостей та однакових зобов'язань. Щодо етнонаціональних спільнот, то вони "повинні вважатися добровільними асоціаціями без формальної ролі чи визнання з боку уряду" [28]. В монографії "Етнічна політика" М. Есман наголошував, що з ліберальної точки зору "всі права зосереджені в індивідах, які насолоджуються свободою обирати будь-яку групу, етнічну чи іншу, з якою вони бажають себе ідентифікувати та до якої воліють належати". Членство в етнічних об'єднаннях має бути тільки добровільним, при цьому держава не підтримує, але й не обмежує їхньої діяльності. Вони є самоорганізованими, самофінансованими об'єднаннями і можуть функціонувати стільки, скільки їх члени готові добровільно їх підтримувати [29]. Метою ліберальної ідеї є акультурація етнічних меншин та їх інтеграція у "велике суспільство". "Члени етнічних меншин, - зазначає М. Есман, - можуть вітати інтеграцію як ключ до повного і рівноправного членства та участі в політиці й економіці. Інші можуть підозрювати в ній (інтеграції) небажану спробу знищити їх специфічну ідентичність та культуру". Завданням інтеграції, продовжує він, є прагнення "делегітимізувати етнічний плюралізм як політично значущу реальність та надати членам меншин як індивідам можливість брати участь у житті нації на рівноправних засадах" [30]. Будучи об'єктивним науковцем, М. Есман відверто зазначає, що кінцевою метою ліберальної ідеї є асиміляція етнічних меншин. Асиміляція, пише він, підтримується і вітається державними елітами, які вважають, що гомогенним населенням легше управляти, ніж плюралістичним, багатомовним суспільством, та й процес національного будівництва відбувається значно швидше [31].
Отже, є підстави для висновку, що основною метою ліберальної ідеї (разом з її концепцією індивідуальних прав людини) щодо етнонаціональних спільнот є не тільки і не стільки забезпечення прав людини, скільки збереження чи підвищення домінуючого, а часом і панівного статусу для найчисельнішої етнічної нації і заперечення групових, колективних прав етнонаціональних меншин, що прискорює їх асиміляцію.
На завершення аналізу поглядів західних правознавців щодо ліберальної доктрини прав людини наведемо ще кілька найбільш чітких, однозначних і досить коректних висловлювань декого з них.
Узагальнюючи ставлення західних лібералів до прав людини, американський дослідник Ф. Свенссон відзначав, що ліберали "природно задоволені" положенням Статуту ООН, що її члени будуть забезпечувати індивідуальні права людини незалежно від раси, статі, мови чи релігії, але вони перебувають у скруті щодо належної відповіді расовим, мовним чи релігійним групам, які вимагають різного до себе ставлення, та групових, колективних прав задля збереження своїх специфічних рис [32]. Професор Гарвардського університету Дж. Монтгомері, проаналізувавши положення Загальної Декларації прав людини, дійшов висновку: "Всі ці права є важливими, якщо не життєвоважливими для індивідуальних прагнень до людської гідності. Однак вони стосуються індивідів, а не груп; вони не захищають етнічних спільнот" [33]. Відомо, відзначав В. Ван Дайк, що "індивідуалізм надає переваги членам домінуючої групи". Їх спільні культурні особливості "дозволяють їм значно легше досягати домовленостей з тими, хто вже має вплив і владу". Отже, підсумовує американський вчений, вони мають можливість отримувати "непропорційно велике представництво серед різних еліт" [34].
Показово, що впродовж останніх років до критики ліберальної доктрини прав людини все активніше долучаються російські дослідники. Так, Р. Абдулатипов дав одну з найбільш вдалих і точних, хоча, може, і неповних характеристик переваг та вразливих місць концепції прав людини, а також основного документа, на якому ця концепція ґрунтується. "Загальна Декларація прав людини, - підкреслює він, - це величезне досягнення людської цивілізації, але в ній все ж превалює розуміння прав і свобод людини з позиції однієї культури, культури і світосприймання Заходу. Припущена абсолютизація індивідуальних прав і свобод людини при недоврахуванні її ж колективних прав. Фактично виходить, що світова спільнота не захищає цілу низку специфічних національно-етнічних прав людини" [35].
Отже, зарубіжні вчені вважають, що головні вади ліберальної концепції прав людини - це, по-перше, їх тлумачення з позиції європоцентризму; по-друге,абсолютизація; по-третє, недооцінка такої важливої їх складової, як етнонаціональні права. Погоджуючись в цілому з такою оцінкою концепції прав людини, хотілося б, тим не менш, звернути ще раз увагу на її недосконалість та обмеженість, а також неспроможність захистити групові, колективні права етнонаціональних меншин.
Українські вчені, зокрема О. Бочковський, М. Грушевський, В. Даневський, С. Дністрянський, М. Драгоманов, В. Жаботинський, Т. Зіньківський, М. Ратнер, В. Старосольський та інші, почали досліджувати проблеми індивідуальних прав людини та колективних прав етнонаціональних меншин ще на межі ХІХ і ХХ століть. Варто нагадати, що тоді найбільш поширеними були дві теорії - "атомістична теорія нації" та "суспільна (спільнотна) теорія нації". Вони вважалися і вважаються діаметрально протилежними. Правознавець і етнополітолог В. Старосольський з цієї нагоди писав: "Як скрізь в людському думанню про суспільне життє, так і в погляді на націю виступають дві основні антитези, два принципово противні собі способи розуміння її єства". Перший з них він називав "атомістичним", а другий - "суспільним", або "спільнотним". Показово, що аналізові кожній з цих теорій він присвятив окремі розділи своєї блискучої монографії "Теорія нації" (1922 р.), назвавши їх, відповідно, "Атомістичне розуміння нації" та "Нація як суспільство".
Сутність атомістичної теорії нації, за В. Старосольським, полягає в тому, що вона
Loading...

 
 

Цікаве