WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку України - Реферат

Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку України - Реферат


Реферат на тему:
Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку України
Україна чи не єдина з колишніх республік СРСР, де, за багатонаціонального складу населення, вдається уникати міжетнічних конфліктів. Чи вдасться і в подальшому зберігати статус-кво? Адже практика свідчить, що нове тисячоліття характеризуватиметься зростанням міжетнічних конфліктів, які вибухатимуть в усьому геополітичному просторі - незалежно від системи суспільно-політичних відносин. Тому наймасштабніші конфлікти відбуватимуться не між соціальними класами, а між народами різної культурної ідентифікації.
Характеризуючи етнополітичну ситуацію в Україні, слід зауважити, що вироблений і перевірений практикою досвід співіснування різних етносів в країні дозволяє говорити про принципово нову модель міжнаціональних відносин. Українська держава послідовно враховує такі особливості етнонаціональної ситуації в регіонах, як неоднакова чисельність, дисперсність розселення, різний соціально-економічний розвиток районів, де проживають представники етнічних спільнот. Моніторинг міжетнічної ситуації, здійснений 2002 року Держкомнацміграції, свідчить, що у нас спостерігається безконфліктний, інтегративний тип розвитку міжнаціональної взаємодії. З перших днів незалежного існування Україна прагне створити умови для рівноправного розвитку та активної участі в соціально-економічному житті представників усіх меншин (22 % від усього населення України) [1], котрі разом з українцями складають єдину етнонаціональну структуру суспільства.
Така суспільна тенденція досягається завдяки виваженій і ефективній державній етнополітиці, що базується на міжнародних правових актах і чинному законодавстві. Хоча сьогодні вже потрібні як нові законодавчі акти, так і зміни до вже ухвалених. Так, у процесі практичного застосування Закону "Про національні меншини в Україні" виникають суперечності. Зокрема, науковці та держслужбовці зауважують, що в цьому акті немає чіткого визначення критеріїв щодо зарахування певних етносів до національних меншин.
Підтримання атмосфери толерантності, усунення чинників міжнаціональної напруженості і конфліктів є одним з головних завдань України як демократичної держави. Цьому сприяють укази Президента України та доручення Кабінету Міністрів. Особливе значення у цьому зв'язку мають Розпорядження "Про заходи щодо підтримки діяльності національно-культурних товариств" (21 вересня 2001 р., № 252), відповідне доручення Прем'єр-міністра України від 2 жовтня 2001 р., № 13537/1. У січні 2002 року Кабмін затвердив Комплексні заходи щодо розвитку культур національних меншин в Україні на період до 2005 року, а також Комплексні заходи щодо державної підтримки збереження культурної спадщини кримських караїмів і кримчаків до 2005 року.
У цьому зв'язку зазначимо, що етнонаціональна політика України в пострадянську добу виходила з критеріїв: загальноприйнятого визначення населення держави як "український народ", "українська нація", "багатонаціональна держава" (очевидно, з часом буде звичайною справою, як і в інших країнах, визначати "українську націю" як сукупність усіх громадян України); орієнтації на розбудову демократії та громадянського суспільства з рівними правами і обов'язками всіх громадян незалежно від етнічного походження; поступового розв'язання етнокультурних проблем національних меншин (хоча всі громадяни України в загальногромадянському розумінні є українці, разом з тим вони мають українське, польське, німецьке чи інше походження); реалізації комплексної програми розвитку української культури на всіх теренах сучасної України; подолання тенденцій політизації національно-культурних рухів на основі засвоєння демократичних цінностей відкритого суспільства.
Найважливішою передумовою гармонійного розвитку всіх етносів в українському суспільстві є вирішення економічних проблем, подолання системної кризи, яку переживає Україна. Така криза в поліетнічній державі може призвести до девальвації національних цінностей, ксенофобії, проявів сепаратизму.
Отже, вибух національної ідентифікації пострадянської доби може стати конфліктогенним чинником в умовах соціокультурної трансформації української держави. Цей процес загострюється суттєвою етнорегіональною мінливістю та нерівномірністю.
Процес етнічної ідентифікації України багато в чому унікальний. Наша держава являє собою нетиповий (за європейськими стандартами) зразок держави з неповторними ознаками етнополітичного поля: етнічна карта України, що підтвердили дані Всеукраїнського перепису населення 2001 року, складається як з дисперсних, так і з компактних груп, що може використовуватися підставою для вимог як національно-культурної, так і національно-територіальної автономії; кількісно найбільший етнос - українці - мають дискримінований статус рідної мови; асиміляційну загрозу становить не етнічна більшість, а етнічна меншість - росіяни (йдеться про асиміляцію в російську культуру); зосередженість основних продуктивних сил України в регіонах, де домінує культура (мова) національної меншини; суспільно-політична розчленованість держави має виразний регіональний вимір.
Реальний поступ України у напрямку до демократизації окреслює перед державою проблему збереження, відтворення етнокультурних цінностей і потреб всіх етносів як запоруку гармонійного безконфліктного розвитку суспільства.
Сучасна ціннісна система народу України визначалася багатьма чинниками, серед яких слід було б виокремити її історично сформований культурний код, специфіку існування в рамках колишнього СРСР, національну самодостатність суспільства. Українська традиційна культура зазнала величезних змін і трансформації в радянський період. Радянський федералізм, як це не парадоксально, фактично функціонував не як спосіб консолідації нації на основі корінних етносів, а радше як засіб їх уніфікації в рамках багатоетнічної держави. Ключова роль у цьому процесі (фактично - стагнації національного розвитку) відводилася конституюванню такої не зовсім зрозумілої спільноти, як національність. Національність людини слугувала головним знаком її етнічної ідентифікації й самоідентичності, відвертаючи етнічну асиміляцію чи зміну етнічної ідентичності, що забезпечувало об'єктивну основу політики підтримки територіально базованих національностей. Така політика ставила за мету не допустити створення альянсів між сусідніми етнічними групами та підірвати здатність будь-якої національності діяти як свідома національна сила. Консолідацію націй стримувала також соціальна політика, котра розшаровувала кожний етнос за класовою ознакою. Крім того, було розроблено механізми, які ставили національні політичні еліти в цілковиту залежність від реальної влади, збільшуючи соціальну відстань між владою та її етнічною складовою.
Зміна економічної, політичної, духовної ситуації в Україні призвела до значних видозмін внутрішніх відносин українського етносу, які існували в радянський період, а також до його відносин з іноетнічними групами, котрі проживають натерені держави. По-перше, ці міжетнічні відносини стали складнішими, різноманітнішими; по-друге, намітилися тенденції, які породжують етнічні протиріччя. Головна небезпека - у розколі української нації на грунті регіональних, релігійних, політичних протиріч. Тому актуальною для України є сьогодні проблема культурно-господарської інтеграції усіх етносів, що проживають в країні.
Недовірливі погляди
% респондентів, які:
думають, що поширення американських ідей та
Loading...

 
 

Цікаве