WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Контексти політичного лідерства на постсоціалістичному просторі - Реферат

Контексти політичного лідерства на постсоціалістичному просторі - Реферат

тотальною. Шлях до парламентських республік у багатьох країнах ЦСЄ пролягав через боротьбу між прихильниками і противниками "жорсткої лінії". Наприклад, особиста харизма президента Польщі Л. Валенси дозволила йому навіть після прийняття Малої Конституції 1992 року зберегти всю повноту влади щодо вирішення зовнішньополітичних питань.
Інша тенденція, яка проявилася у пострадянських республіках, полягала у формуванні президентських або змішаних, але з надзвичайним домінуванням президента, республік. Однак домінування президентів у владних моделях може мати неоднозначні наслідки. Щодо цього переважна більшість дослідників схиляється до думки, що "гіпертрофія виконавчої влади завжди згубна для процесів демократизації, ...приймаючи форму прем'єрського або президентського абсолютизму, що створює загрозу для демократизації". На нашу думку, загроза "згортання демократизації" [7] справді існує, однак домінування інституту президентства або глави уряду створює можливості для швидшого, а часто й раціональнішого прийняття стратегічних для держави рішень. Оскільки в умовах парламентської республіки принцип колегіальності при виробленні державної політики ускладнює і уповільнює проходження рішень, то для транзитних суспільств він фактично означає рух у зворотному напрямі. Тобто, за наявності у лідера політичної волі і бачення ним перспектив, країна одержувала шанс для стрибка вперед. Однак тут слід брати до уваги синдром "інерційності системи", характерний для будь-якої системи, але який спрацьовує значно виразніше у країнах з низьким рівнем розвитку соціокультурних передумов демократизації. Зокрема, збереження домінуючих позицій президентів у владній моделі Росії, Білорусі, України стало джерелом для своєрідного "задкування" політичної системи якщо не до попереднього авторитарного стану, як це сталося у Білорусі і колишніх азійських республіках СРСР, то до своєрідного неоавторитаризму (Україна часів Кучми) [8]. Дещо меншим був інерційний синдром у Словаччині, де домінування прем'єра В. Мечіяра спричинило посилення авторитаризму. Однак у випадку Словаччини запобіжником від авторитаризму стало саме суспільство, не проголосувавши за партію В. Мечіяра на парламентських виборах 1998 року.
По-іншому розгорталися події у Польщі, Чехії, країнах Балтії. Відносне домінування президентів у владних моделях на початку 1990-х років у поєднанні з харизматичністю тогочасних президентів (позиції польського президента, який вважається найсильнішим серед країн ЦСЄ, є значно слабшими порівняно з тими, які має Президент України навіть після внесених змін до Конституції) дало можливість не лише швидко визначитися із зовнішньополітичними пріоритетами, а й стримати суспільний екстремізм, властивий кризовим суспільствам.
Водночас не варто залишати поза увагою економічні та соціальні контексти політичного лідерства середини 1990-х років. Відомо, що докорінні політичні та економічні реформи фази демократизації супроводжуються різким зниженням рівня життя, галопуючою інфляцією, різким зростанням безробіття. Водночас надані суспільству можливості щодо ротації влади призводять до того, що суспільство, користуючись цими ж правами, замінює лідерів-лібералів на лідерів-господарників (технократів). Роль лідерів фази демократизації є незавидною. Стимулюючи реформи, вони "спалюють" себе. Цим пояснюється зміна на посту президента Л. Валенси, В. Гавела, Л. Кравчука у першій половині 1990-х років.
Фаза демократичної консолідації настає тоді, коли основні політичні актори досягають згоди щодо "правил гри". Перехід до демократії закінчується демократичною консолідацією, коли в межах перехідного режиму демократичні поведінкові зразки переходять у стабільні структури, а доступ політичних акторів до процесів прийняття політичних рішень відбувається в межах легітимних процедур, які визнаються основними політичними акторами.
Однак цей період супроводжується масовим суспільним розчаруванням, що обумовлено тим, що головну вимогу виконано, старий режим зруйновано, права на свободи реалізовано, демократичні і конституційні відносини встановлено, але.... Групи, які добивалися цієї мети, втратили основні мотиви для подальшої активності. При цьому політичні актори вважають за необхідне потурбуватися про власні соціальні та економічні основи існування. На перший план виходять власні інтереси, пов'язані у постсоціалістичних країнах з елементарним виживанням, оскільки політичні зміни супроводжувалися економічним спадом і тотальним зниженням рівня життя. Тим часом партії прагнуть монополізувати функції артикуляції та агрегації суспільних інтересів і поступово знешкодити "конкурента" у вигляді громадянського суспільства. Громадянське суспільство при цьому розпадається на окремі сегменти і організується на основі інших, зазвичай вкрай диференційованих інтересів. Виникають структури домінування і гегемонії, які представляють економічно привілейовані прошарки, лобіюючи у державних органах власні інтереси. Це поглиблює соціальні розколи. Подібний розвиток, у свою чергу, посилює дезінтегруючі тенденції, коли різноманітні інститути громадянського суспільства ніби "замикаються" в собі. Подібна сегментація посилює відцентрові процеси, що проявляється у сплесках екстремізму, ксенофобії, коли на поверхню виходять мовні, релігійні, територіальні конфлікти. Звісно, це може мати вкрай негативні наслідки для державності як такої.
Інший аспект проблеми цього періоду полягає у зміні ставлення до держави, яке при неможливості нівелювання "тіньових сторін" громадянського суспільства, але вже в умовах демократії, призводить до політичного відчуження і обертається девальвацією демократії як політичного режиму взагалі. Така фрустрація виливається, у кращому випадку, в масову суспільну аномію, у гіршому - в насильницькі дії проти влади.
Отже, в цих умовах тверда і консолідуюча позиція політичного лідера є не менш важливою, ніж на початку перетворень. Цим пояснюється прихід до влади політичних лідерів іншого типу. Зазвичай це господарники, які в уявленні суспільства здатні "міцною рукою" якщо не консолідувати націю, то бодай зупинити подальшу дезінтеграцію системи, у випадку країн ЦСЄ - забезпечити виконання завдань, пов'язаних з набуттям членства у ЄС. Приклад такої ротації знаходимо у чеській практиці, де 2003 року було організовано акцію "Дякуємо!Йдіть!", аби усунути В. Гавела з посади президента країни. Причина не в тому, що В. Гавел перестав бути "моральним лідером нації", а в тому, що змінилися контексти політичного лідерства з окресленням чітких перспектив вступу до ЄС. Відтак В. Гавел став постаттю неадекватною завданням країни, і мусив поступитися місцем В. Клаусу.
Контексти політичного лідерства в сучасній Україні
Відповідно до періодизації демократизації, запропонованої В. О'Донеллом і Ф. Шміттером, Україна нині перебуває на етапі переходу від власне демократизації до консолідації демократії. При цьому слід враховувати те, що під час другого президентського терміну Л. Кучми відбувся "відхід" до попередньої фази - фази лібералізації, але вже неоавторитарного режиму. Власне, через постійне звуження сфери громадської активності й сталася "помаранчева революція". Зміна влади (політичного лідера) відбулася у досить незвичний спосіб - шляхом ненасильницького повалення старого режиму завдяки масовій активізації суспільства. Причина
Loading...

 
 

Цікаве