WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Контексти політичного лідерства на постсоціалістичному просторі - Реферат

Контексти політичного лідерства на постсоціалістичному просторі - Реферат

старого режиму політичні лідери як правлячих так і опозиційних сил виконували роль своєрідних запобіжників крайнього екстремізму. Зокрема, мирний характер "оксамитових революцій" кінця 1980-х років був забезпечений суто особистісними якостями політичних лідерів, причому як комуністичних, так і опозиційних, які в умовах протистояння змогли утримати маси від насильницьких дій.
Друга фаза демократичного транзиту - фаза демократизації - передбачає "інституалізацію демократії" і розпочинається в умовах наявності залишків авторитарних структур, коли демократичні інститути остаточно ще не встановлені, і триває від "деінституалізації" старої системи до реінституалізації демократії. На практиці це означає прихід нових політичних лідерів і політичних еліт на основі вільних виборів. Фаза демократизації закінчується формуванням процедурного "мінімуму" демократії (у термінах Р. Даля) - запровадженням не лише повноцінних виборів, а й політичної відповідальності урядів перед народними обранцями (народний суверенітет), наданням прав на формування коаліцій та партійною конкуренцією. У постсоціалістичних країнах ця фаза тривала від початку 1990-х років - часу запровадження нових виборчих систем, прийняття "малих конституцій", якими встановлювалися нові правила гри для політичних акторів, і закінчилася з прийняттям нових конституцій. Така формула спрацювала у країнах ЦСЄ, тоді як в пострадянських республіках фаза демократизації набула формальних ознак, призвівши фактично до відходу в попередній дещо модифікований, але авторитарний стан.
"Оксамитові революції" у країнах ЦСЄ були антиавторитарними за своїм спрямуванням. Їх очолили "лідери-інтелігенти" - вихідці із середовища, яке найбільш категорично ставилося до існуючого режиму, і були апологетами ідеї забезпечення політичних прав та свобод громадян. Обрання президентами Угорщини, Чехо-Словаччини, Болгарії, Польщі колишніх дисидентів свідчить про відповідний суспільний попиту - попит на "моральних лідерів". Однак реалізація такої політики була б неможливою без сприяння політичних еліт. Проте "основним джерелом формування нової політичної еліти стала, - за висновком Ю. Щербакової, - "революційна вулиця", тобто робітники, службовці, представники творчої інтелігенції, консолідуючим принципом яких було заперечення попереднього режиму і попередніх лідерів країни. Брак у них досвіду політичної і державної діяльності в тих умовах розглядався як плюс, а не мінус" [5]. Вони стали, у термінах В. Гавела, моральними лідерами [6], з'єднувальною ланкою між державою і громадянським суспільством, що дало цим країнам великий шанс на повернення до загальнолюдських гуманістичних цінностей та ідеалів громадянськості.
Інакше розгорталася фаза демократизації у пострадянських республіках. Тут "оксамитові революції" були насамперед національно-визвольними революціями. Тому лідерами держав ставали особи - носії ідеї незалежності, але й водночас вихідці з радянської партійної номенклатури, які на момент розпаду СРСР опинилися "ближче до влади". Отже, завдання утвердження незалежності затьмарило усі інші. Не дивно, що й політика пострадянських лідерів (Л. Кравчука, Б. Єльцина, Е. Шеварднадзе та інших) спрямовувалася на розбудову державності, тоді як питання демократизації, економічного розвитку вважалися другорядними.
Інший контекст, який визначав поведінку політичних лідерів цього періоду, полягав у тому, що політичне лідерство кінця 1880 - 1990 років здійснювалося в умовах своєрідного конституційного вакууму, коли старі конституції виявилися нелегітимними, а нові не були створені. Фактично єдиними нормативно-правовими документами, які регулювали межі діяльності політичних акторів, були документи, підписані у ході переговорів за "круглими" столами або ж Біловезькі домовленості (у випадку пострадянських республік). Це суттєво розширювало простір для маневру тогочасних лідерів, наявність політичної волі у яких і величезний кредит народної довіри були достатніми умовами для інтенсивного реформування.
Зауважу, що простір для маневру розширювався й своєрідним міжнародним вакуумом сил, який утворився з розпадом Організації Варшавського договору (ОВД) та Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) на початку 1990-х років. Тому міжнародна спільнота була зацікавлена у якомога швидшому прийнятті політичних рішень і формуванні політико-правових процедур, виказуючи тодішнім ЦСЄ-країнам всіляку підтримку. Це дозволило країнам ЦСЄ досить швидко, здебільш завдяки "вольовим рішенням" лідерів, визначитися із зовнішньополітичними пріоритетами, розпочати кардинальні політичні й економічні реформи.
Поступово у фазі демократизації співвідношення політичних сил змінюється, що означає зміну контексту політичного лідерства. Насамперед інститут глави держави "вмонтовується" в механізм стримувань і противаг, його роль, на перший погляд, мінімізується за рахунок конституювання елементарних прав і свобод громадян. Тобто, тепер не глава держави, а закон виконує роль арбітра і гаранта. До того ж конституювання політичного плюралізму і форм політичної участі спричиняє прихід інших політичних акторів, які зазвичай артикулюють інтереси, котрі виникли вже в процесі демократизації. При цьому проявляються внутрішні розбіжності (у нас їх прийнято називати амбіціями), які в процесі лібералізації заради "спільної справи" були відсунуті на другий план. Нові політичні актори переміщуються на передній план. Ризик неконсолідованих дій, який зник разом з диктатурою на тлі майже повної відсутності державних акторів, зазвичай підпорядкованих громадянському суспільству, слабкість політичних партій та величезні можливості дій на політичній арені, на якій старі інститути зникли, а нові ще не сформувалися, спричиняють справжній бум громадянського суспільства.
Однак кожне суспільство має свої "тіньові сторони". Неконтрольована активність суспільства на цьому етапі здатна призвести до остаточного розбалансування системи - своєрідної анархії і безвладдя. Тому у цей період роль політичного лідера зводиться до здатності стимулювати подальший розвиток громадянських потенцій суспільства, але водночас до вміння спрямувати потужну громадянську ініціативу у конструктивне русло. Задля цього має бути забезпечений певний рівень взаємодії, комунікації, кооперації політичних акторів, створено тимчасові альянси з політичними і державними акторами. Завдяки цьому, власне, й відбувається нормалізація і стабілізація політичної системи після приходу до політичного керівництва професійних політичних акторів - партій та їх лідерів. За таких обставин постать "лідера-мораліста" дисонує з політичною елітою. Отже, лідер або змінюється, або ж змушений підпорядковуватинові політичні сили шляхом вибудовування владної вертикалі, яка б "замикалася" на ньому. З огляду на політичну практику постсоціалістичних країн, можна виокремити дві протилежні тенденції - одна характерна для більшості країн ЦСЄ та Балтії, інша - для пострадянських республік. Це стосується конституантів політичного лідерства - політико-правових норм, якими впорядковувалися стосунки правлячих еліт, опозиції і власне лідерів.
Зокрема, лібералізм політичних лідерів у постсоціалістичних країнах уможливив формування парламентських республік. Тим самим політичні лідери ніби "діляться" владою на користь політичних еліт, які приводять їх до влади. Однак ця тенденція не є
Loading...

 
 

Цікаве