WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Контексти політичного лідерства на постсоціалістичному просторі - Реферат

Контексти політичного лідерства на постсоціалістичному просторі - Реферат


Реферат на тему:
Контексти політичного лідерства на постсоціалістичному просторі
Питання ролі особистості в історії й надалі лишається одним з найбільш дискусійних. Персоніфікуючи систему влади й управління, лідер ототожнює собою цю владу в очах суспільства, стаючи найважливішим елементом політичної еліти. Протягом всієї історії людства постаті вождів, полководців, правителів викликали до себе цілком зрозумілий інтерес як люди, що уособлюють владу. З часом роль особистісних компонентів політики зменшилася, поступившись місцем групам інтересів та державним інститутам. Проте якщо в стабільних суспільствах, політичний процес в яких є усталеним, роль політичного лідера нівелюється самоорганізуючими можливостями системи, то в транзитних суспільствах постать політичного лідера може стати вирішальним фактором стабільності або ж нестабільності усієї політичної системи, своєрідним детектором успіху або провалу процесів демократизації.
Політичний процес може набувати різного змісту і розгортатися з різною інтенсивністю. В одних випадках це політична трансформація - динамічні (прискорені) зміни з невизначеним результатом, в інших - модернізація (цілеспрямовані, заздалегідь визначені зміни з прогнозованим результатом). Зазвичай результат тим ближчий до запланованого, чим більш легітимними є сили, яким належить авторство в модернізаціному проекті. У цьому випадку реформи стають результатом домовленостей основних політичних акторів - насамперед політичних еліт, які репрезентують інтереси окремих суспільних прошарків.
У постсоціалістичних країнах початку 1990-х років конфігурації політичних еліт були вкрай нестабільними - це нечисельні і слабо організовані групи з безліччю внутрішніх протиріч, взаємовиключними інтересами і різним баченням майбутнього. Тому ситуація перманентного протистояння еліт і недостатня інституалізація політичних процедур перетворювала політичного лідера держави на вирішальну постать у процесах реформування. Цим пояснюється надзвичайно висока популярність тогочасних лідерів країн центрально-східної Європи, які зазвичай у виборчих перегонах набирали абсолютну більшість голосів. Однак у міру демократизації і встановлення певних конституційних моделей організації влади простір для маневру політичних лідерів суттєво змінюється. Отже і їх роль у процесах перетворень нівелюється (або ж, навпаки, посилюється).
Темі політичних еліт та лідерства на постсоціалістичному просторі присвячено значну кількість публікацій. Це, зокрема, праці вітчизняних вчених Ф. Рудича, М. Михальченка, А. Пахарєва, Н. Бокало і С. Трохимчука, І. Кресіної, В. Цвєткова та А. Коваленка [1], а також зарубіжних - В. Зоріна, Л. Ликошиної, Е. Задорожнюка, М. Фіша, М. Аріка та інших [2]. Дослідники проблем політичного лідерства акцентують увагу насамперед на створенні психологічних портретів політичних лідерів, стилях політичного лідерства. Дещо відокремлено розглядається інший, не менш важливий аспект політичного лідерства - конституанти (інститути та процедури), в межах яких здійснюється лідерство. Проте вивчення саме контекстів політичного лідерства й дає змогу зрозуміти, чому саме та, а не інша особистість стає главою держави.
Спираючись на названі праці, зробимо спробу простежити взаємозалежність типу, стилю лідерства у постсоціалістичних країнах в залежності від завдань демократичного транзиту. Задля цього використаємо одну з найпопулярніших типологій фаз демократичного транзиту, запропоновану американськими дослідниками В. О'Доннеллом і Ф. Шміттером. За їх теорією, в процесі формування демократії будь-яка країна проходить через три якісно різні фази - лібералізації старого режиму, безпосередньої демократизації і фазу консолідації демократії [3]. Відмінність цих фаз полягає у принциповій зміні конфігурацій політичних акторів, завдань, які постають перед ними, та принципів вироблення політичних рішень. Зі зміною фаз змінюються й стилі політичного лідерства.
Перша фаза - фаза лібералізації - розпочинається в умовах авторитарного режиму і супроводжується своєрідним його "відкриттям". У постсоціалістичних країнах вона тривала від середини 1980-х до 1990 - 1991 років. Лібералізація у цих країнах проявлялася у наданні ширших індивідуальних громадянських прав, розширенні формальних засобів підтримання легітимності старого режиму. Реформи запроваджувалися комуністичними елітами й лідерами. До цього їх спонукали як екзогенні, так і ендогенні фактори. Наприклад, у Польщі реформи розпочалися під тиском опозиційного руху "Солідарність". В СРСР же "перестройка" стала наслідком розуміння тодішнім керівництвом ЦК КПРС на чолі з М. Горбачовим безперспективності подальшого змагання з капіталістичним блоком без зміни принципів внутрішньої політики. Але, незалежно від того, що спонукало тогочасні уряди до реформ, їхня мета була залишитися при владі.
У процесі вимушеної лібералізації, яка розглядалася бодай мінімальною гарантією збереження влади, правлячі партії розпадалися на "реформаторів" та "прихильників жорсткої лінії". За цієї ситуації приналежність лідера до тих чи інших визначала наступний перебіг подій: подальша лібералізація режиму або ж її тимчасове призупинення. Однак політичні зміни, які розпочалися з лібералізацією режиму у постсоціалістичних країнах, виявилися незворотними. Тодішні політичні лідери соціалістичних країн - В. Ярузельський, Я. Кадар, Г. Гусак, М. Горбачов та інші змушені були поступитися місцем новим лідерам - представникам опозиційних сил (у країнах ЦСЄ) або сил, які репрезентували альтернативні (зазвичай прихильники незалежності в республіках СРСР) позиції. Тобто, у процесі змін главами держав ставали лідери - прихильники лібералізації, що було своєрідною реакцією на суспільний попит. До них можна віднести таких лідерів пострадянських республік початку 1990-х років, як Л. Кравчук, Е. Шеварднадзе, Б. Єльцин, Н. Назарбаєв, С. Шушкевич. Вони, вихідці з партійної номенклатури, були носіями ідеї поміркованої лібералізації, і їх кандидатури найбільше співвідносилися з уявленнями суспільства про власне майбутнє.
У період лібералізації і суспільство, і політичні лідери-опозиціонери одностайні щодо повалення старого політичного режиму і фактично перебувають у конфронтації з державою. Ця спільна конфронтація домагається ненасильницького повалення старого режиму, стимулює розрізнені громадські організації до співпраці. Тому в цій фазі громадянське суспільство і еліта нагадують єдиного, консолідованого актора. Політичні лідери при цьому стають заручниками масового екстремізму, і їх роль, незалежно від того, який табір вони представляють, полягає в координації дій політичних сил. Власне від уміння політичних лідерів вести цивілізований діалог залежить ймовірність (неможливість) переведення конфлікту у крайні форми. Показовим прикладом такої майстерності стали позиції Л. Валенси і В. Ярузельського у Польщі під час "переговорів за круглим столом". Як відомо, не без згоди останнього ПОРП добровільно відмовилася від влади. Подібна ситуаціясклалася й у тодішньому СРСР, коли позиція Л. Кравчука, Б. Єльцина, С. Шушкевича і М. Горбачова визначила мирний характер процесу "розлучення" радянських республік. Ще один приклад стосується процесу роз'єднання Чехо-Словаччини, де мудра позиція В. Гавела знову ж таки обумовила мирний "розрив" 1993 року [4]. Тобто, в умовах лібералізації
Loading...

 
 

Цікаве