WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Знання про соціальний конфлікт: абсолют чи відносність - Реферат

Знання про соціальний конфлікт: абсолют чи відносність - Реферат

конфліктологи в США розділилися на дві школи: "школу консенсусу" і "конфліктну школу". Окрім інших причин, це сталося під впливом дискусій між прихильниками висунутої Т. Парсонсом структурно-функціональної теорії та альтернативної конфліктної моделі суспільства Р. Дарендорфа [16].
Т. Парсонс вважав конфлікт соціальною аномалією, відхиленням від нормального розвитку суспільства, яке трапляється через посилення в ньому соціальної диференціації, і чим ця диференціація масштабніша, тим глибшим стає розмежування людей за їхніми соціальними статусами і ролями, майновим, освітнім рівнем тощо. Результатом є соціальна напруга, що виливається у конфлікт, в якому сполучаються індивідуальні і групові дії та протидії, відбувається зіткнення як окремих індивідів, так і груп, до яких ці індивіди належать. Серед конфліктогенних чинників Т. Парсонс також виокремлював культурну диференціацію, яка відбувається одночасно з процесами інтернаціоналізації культурних чинників суспільного буття - моральних норм, інших духовних здобутків і регуляторів людських відносин тощо. Він вважав, що у багатьох випадках саме інтернаціоналізовані індивідуумами і групами культурні надбання, з одного боку, та явища культурної диференціації - з іншого ставлять перед людьми нездійснимі вимоги, підштовхуючи їх до конфліктів.
Ядром концепції Т. Парсонса проте було не стільки пояснення так званої "поведінки, що відхиляється" (її він вважав одним із суттєвих складників конфлікту), скільки розроблення системи засобів для запобігання такої поведінки. Головним серед цих засобів він вважав забезпечення "рольової інтеграції", коли різні ролі, що виконуються, уможливлюють неконфліктний розвиток ситуації. "Рольову інтеграцію" Т. Парсонс розумів як підпорядкування ролей, дій, ціннісних орієнтацій особистості і окремих груп вимогам соціальної системи. Ці вимоги примушували соціальних суб'єктів адаптуватися не лише до самої системи, а й одне до одного. В результаті відпадала потреба у конфлікті як засобі роз'язання протиріч. Досягнення "узагальненої адаптивної здатності" Т. Парсонс бачив на шляху соціальної рівноваги, соціальної інтеграції за допомогою правових інститутів, релігії, звичаїв [17].
Якщо Т. Парсонс і його послідовники вважають соціальний конфлікт аномалією, то їхні наукові опоненти виходять із визнання такого конфлікту як неминучого і навіть позитивного явища. Одним з перших у американській політології на цьому наполягав Г. Зіммель. На його думку, конфлікт в середині групи допомагає зберегти її, бо регулює її як систему певних відносин, викриває ворожі емоції її членів, дає цим емоціям вихід. Тому конфлікт є явищем не тільки універсальним, а й таким, без якого суспільство нежиттєздатне. Г. Зіммель визначав конфлікт як феномен, призначення якого полягає у подоланні ситуації соціального дуалізму і досягненні своєрідної єдності, навіть якщо ця єдність здобувається знищенням однієї із сторін конфлікту. У цьому його позиція має багато схожого з марксовим розумінням єдності і боротьби протилежностей. Але докорінна відмінність між цими до певної міри подібними концепціями полягає в тому, що Г. Зіммель заперечував економічні причини соціальних конфліктів, вважаючи їх виявом властивих людині інстинктів ворожості [18].
Подібне ставлення до соціального конфлікту заявляє й Л. Козер. На його думку, корисність конфлікту полягає в тому, що він допомагає становленню і підтриманню самототожності групи, сприяє зміцненню її ідентичності, а ворожість і взаємний антагонізм запобігають розмиванню кордонів між групами у соціальній системі, а відтак зміцнюють її [19]. Позитивні функції конфлікту прихильники цієї концепції вбачають також у стимулюванні соціальних змін, забезпеченні такого характеру суспільного розвитку, який допомагає його суб'єктам краще пізнати одне одного, тобто виконує тестуючу функцію. Нарешті, неминуче завершення конфлікту дозволяє повернутися його учасникам до початкового стану, що сприяє зміцненню стабільності системи [20].
Найповніше тезу про позитивну роль соціальних конфліктів розвинув у "функціональній теорії конфлікту" Р. Дарендорф. Центральним елементом конфліктної моделі суспільства, побудованої цим дослідником, є визнання жорсткої взаємозалежності між "конфліктом" і "системою": без першого немає другого, а без другого - першого. В цьому аспекті позиція Р. Дарендорфа наближається до марксового розуміння соціального конфлікту (у марксовій лексиці - "класової боротьби"), як рушійної сили історії, але із суттєвим застереженням: якщо К. Маркс вважав соціальний конфлікт зіткненням правлячої меншості з пригнобленою більшістю, то Р. Дарендорф виходить з реалій другої половини ХХ століття, коли більшість досягла соціального добробуту. Вона егоїстично прагне зберегти існуючу систему і пропорції розподілу суспільних благ, ігнорує намагання інших отримати такий самий, як і в неї, статус, а отже заперечує громадянські права цих інших, що й призводить до конфлікту. Тому Р. Дарендорф в опублікованій 1988 року в Лондоні праці "Сучасний соціальний конфлікт" наголосив, що робоча назва видання була "Громадянські права, життєві можливості і свобода". Тим самим він підкреслив свою зосередженість на тих проблемах, від яких залежить успішне розв'язання конфліктів. Головне для запобігання конфлікту, з позиції цього дослідника, полягає не у забезпеченні його учасників тими або іншими ресурсами, а в задоволенні їхніх домагань. Тобто йдеться про задоволення очікувань ініціаторів конфлікту на нову соціальну роль, якої вони позбавлені. Власне, саме у структурі "соціальних позицій і ролей" (наприклад, у підкоренні одних груп іншими, у несправедливому розподілі влади) полягає, на думку Р. Дарендорфа, специфіка соціальних конфліктів [21].
Концепція Р. Дарендорфа не позбавлена певної внутрішньої суперечливості. Вона тлумачить конфлікт як невід'ємний компонент нормального суспільного розвитку, водночас наділяючи суспільство двома обличчями: одне з них - гармонія і порозуміння, а друге - конфлікт і примушування. За формальною логікою, перше з двох слід було б, якщо неухильно дотримуватися концепції Р. Дарендорфа, визнати ненормальністю. Дослідник фактично сам собі суперечить, коли стверджує, що конфлікти сприяють оновленню суспільних систем, але при цьому не заперечує необхідності розв'язання соціальних конфліктів, визнаючи, що у певних випадках конфлікти, наприклад, етнічні, можуть ці системи руйнувати [22].
Полеміка про суспільну функцію соціального конфлікту почалася одночасно із формуванням конфліктології як самостійного наукового напряму [23]. І те, що ця полеміка не згортається, спонукає до постановки низки актуальних питань, відповідь на які важлива для визначення поняття соціального конфлікту та виокремлення його етапів, для типологізації цього явища тощо.
Насамперед, це питання про об'єктивну зумовленість, навіть неминучість конфліктів і доцільність їх запобігання тавтручання у їхній перебіг. Відповідь тут особливо необхідна в разі визнання соціальних конфліктів позитивною складовою суспільного розвитку.
Досягнення більшої чіткості щодо суті поставлених питань
Loading...

 
 

Цікаве