WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Законотворча діяльність як комунікативний процес - Реферат

Законотворча діяльність як комунікативний процес - Реферат

попереду. Згідно з даними соціологічного опитування Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова та представництва Фонду К. Аденауера в Україні, 45 % громадян переконані, що політичні партії служать інтересам фінансових і бізнесових структур, 30,5 % - інтересам партійних лідерів, 23,2 % - інтересам державного апарату. Лише 3,8 % респондентів вважають політичні партії захисниками інтересів виборців. Водночас простежується стала тенденція до зростання особистісного фактора (сприйняття політичних лідерів), що доволі часто переважає в оцінках політичних партій та формуванні політичних симпатій [21].
Природно, що результати соціологічних досліджень віддзеркалюють не лише рівень іміджу політичних партій у масовій свідомості, а й механізм вивчення громадської думки в процесі вдосконалення методики застосування формалізованого спостереження і статистичних процедур при аналізі змісту соціальних настроїв. Вочевидь це відбувається в процесі збільшення кількості об'єктів як комунікаторів соціальних потреб, що складають основу суспільних чинників законотворення. На цю обставину звертають увагу Дж. Коен та Е. Арато, підкреслюючи, що сучасна держава в багатьох відношеннях потребує багаторівневої структури суспільних комунікацій, котра може бути стабілізована за допомогою фундаментальних прав, а державна виконавча влада чи політична бюрократія виконують функцію "підведення особливого під загальне" шляхом застосування законів [22]. Власне, процедура такого підведення можлива як акт комунікації законотворчої потреби, коли застосування законів є результатом соціального усвідомлення такої необхідності. Відтак виникає потреба з'ясувати умови артикуляції таких інтересів, найефективнішими з яких вбачається публічна сфера, що є визначальним чинником комунікації соціальних прагнень.
У практиці активізації суспільного законотворення виокремлюється кілька груп базових прав, які забезпечують функціонування публічної сфери. До першої належать права, котрі безпосередньо забезпечують участь в раціонально-практичних дебатах: свобода слова, преси, зборів, асоціацій. Так само сюди потрапляють норми, що стосуються можливості реалізації власне політичних прав у публічній сфері - право апеляції, рівних можливостей у виборах тощо. Друга група пов'язана з правовими нормами, що забезпечують основні свободи громадянина, себто захист персональних даних, недоторканність житла тощо. До третьої групи належать права, котрі стосуються активності носіїв приватної власності, індивідуальних чи групових. На думку Ю. Хабермаса, наявність публічної сфери є передумовою певних змін всередині політичної системи - атмосфера критичних дебатів висунула нові вимоги до парламентських процедур. Представницькі органи стали відкритими, їхня діяльність набула конструктивності щодо організації зворотного зв'язку стосовно різних суспільних груп. У розвиток цієї ідеї варто подумати й про те, яким чином слід доповнити існуючі парламентські утворення інститутами, котрі піддавали б виконавчу владу, включаючи органи юстиції, посиленому легітимаційному тиску з боку зацікавленої клієнтури і правової громадськості [23].
Висловлена Ю. Хабермасом теза про посилення комунікативної функції у сфері законотворчості в напрямку її соціалізації інститутами громадянського суспільства кореспондується з ідеєю комунікативної влади, коли легальність законотворення має співвідноситися з легітимністю влади, особливо законодавчої. Зрештою, легальність виходить від самої державної влади, яка приймає закони і контролює їх виконання. Гармонія цих властивостей, щоправда, переважно перебуває в площині політичної теорії. На практиці вони існують у стані перманентної змагальності, часом конфліктної, коли парламент приймає закони, які не визнаються громадськістю. Науковий апарат політичної науки має систематизовані категорії, що віддзеркалюють явища, котрі за певних обставин можуть порушити, а то й зліквідувати легітимність влади (категорія делегітимності). Головним джерелом делегітимації вбачається суперечність між універсальними цінностями суспільства і партикулярними інтересами владної еліти. Ця модель засвідчує важливість зворотного зв'язку у політичній комунікації між представницьким органом і виборцями, передовсім у галузі прийняття законів, які б не суперечили інтересам народу (Ю. Древаль) [24].
У зв'язку з цим постає питання про суспільні запобіжники в процесі прийняття нормативно-правових актів на рівні задоволення соціальної потреби в законодавчому процесі. Адже між прийняттям чи відторгненням закону суспільством і його формуванням прокладено кореляційний зв'язок: питома вага непопулярних законів багато в чому визначається рівнем чи взагалі наявністю у суспільства демократичних процедур участі громадян у процесі законотворення. В такому контексті модель інтерпретації демократії участі, за У. Ліппманом, може здаватися скептичною лише без врахування комунікативних властивостей процесу законотворення. На його думку, сучасна демократія не передбачає, щоб люди свідомо керували самі собою - пряме демократичне управління можливе в самодостатніх суспільствах за наявності компетентних в усіх галузях громадян.
Проте на практиці інтереси публіки (йдеться про усі верстви суспільства) не поширюється на сферу прийняття рішень як таких. Публіка через свою некомпетентність (у широкому розумінні) не може здійснювати управління і не прагне до цього. Відтак У. Ліппман робить висновок, що значущі рішення приймаються професійними, освіченими адміністраторами. Основу цих рішень мають складати надійні наукові дані, вільні від емоційних символів та стереотипів, які переважають у громадській думці [25]. З таким висновком можна погодитись лише за умови розуміння процесу законотворення в частині його завершальної стадії - законодавчого етапу. Одначе в соціальному плані закон як продукт і засіб політичної комунікації є і завжди буде регуляторною формулою суспільних відносин, формою сублімації цивілізаційної системи цінностей, оскільки "в законі і через закон влада суттєво змінюється: вона перестає бути свавіллям і стаєзагальнообов'язковою нормою" (К. Гаджієв) [26].
У зв'язку з цим постає питання про регуляторні фактори дії зазначеної загальнообов'язкової норми. Вочевидь, що такими факторами виступатимуть інститути громадянського суспільства за допомогою засобів ініціативного контролю, що за своєю природою має характер суспільної оцінки дій влади. Такі оцінки прямо чи опосередковано, але неминуче трансформуються в суспільних каналах законотворення. Доволі резонансні законопроекти щодо соціальної сфери в напрямку пошуку оптимальної моделі дотримання норм соціальної справедливості є природною комунікацією правового поля України. Саме фактори громадського невдоволення виступають вагомим чинником перманентної структуризації законодавства за інститутами права - проблеми охорони здоров'я, пенсійного забезпечення, освіти, науки, оплати праці тощо. Питання їх кодифікації, інкорпорації та консолідації на рівні систематизації законодавства виходять в Україні на перший план. Має рацію В. Опришко, коли стверджує, що "забезпечення участі громадян та їх об'єднань у процесах систематизації законодавства - закономірна форма вияву суверенної народної волі у правотворчості" [27].
Природність процесів
Loading...

 
 

Цікаве