WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Законотворча діяльність як комунікативний процес - Реферат

Законотворча діяльність як комунікативний процес - Реферат


Реферат на тему:
Законотворча діяльність як комунікативний процес
Законотворча діяльність як складова правового функціонування держави традиційно розглядається в контексті концепцій теорії держави і права як функціональна ознака конституціональної характеристики політичної системи та рівня парламентаризму стосовно визначення моделі політичного режиму. В процесі розвитку України на засадах верховенства права у напрямі імплементації законодавчого ресурсу до європейських стандартів постає питання про моделювання оптимальних варіантів демократизації механізму законотворення, що, через свою соціальну природу, має розглядатися як процес матеріалізації ініціатив соціальних інститутів у систему правових відносин і здійснення державного управління суспільством за допомогою визначених ним правових норм.
З огляду на те, що в основі комунікативних явищ будь-якого соціуму перебуває система зв'язків, визначення їх суб'єктивної сутності, інституалізації змісту і соціальних мотивацій, породжених групами інтересів, структуризацію процесу законотворення правомірно розглядати в системі лінійних комунікативних контекстів, тобто в межах демократичної моделі (з пріоритетом зворотного зв'язку) та ієрархічної (з пріоритетом прямого зв'язку) [1]. У демократичному варіанті сутність законотворення зазвичай розглядається як результат ініціативної активності його учасників. При цьому береться до уваги сприятливий характер суспільних відносин, організація роботи державного апарату, функціонування складових громадянського суспільства тощо. За таких умов ця діяльність дістає назву "правотворчості", "нормотворчості", "правотворчого процесу", а також "законотворчості".
Вочевидь, на рівні соціалізації закону як "усталеного зв'язку між подіями і вчинками людей та їх наслідками" [2] таке розмаїття категорій правомірне, оскільки репрезентує комунікативну розгалуженість тих складових, що насамкінець складатимуть зміст законодавчого процесу. Проте в розумінні категорії законотворення ми не можемо уникнути визначень суб'єктів цього процесу, що, на відміну від суб'єктів законодавчої ініціативи, не конституйовані, а становлять соціальну основу єдиного джерела влади, яким є народ. Консолідована позиція народу формується в результаті змагальності численних елементів суспільства та їх інтересів. Отже, в процесі спілкування людей усталюються і згодом формалізуються певні суспільні відносини. Вони являють собою і поєднання, і змагальність загального та індивідуального, віддзерклюючи двоїсту природу людини як суспільної істоти і як окремого індивідуума з власними потребами.
Оскільки в єдиній волі суб'єкта втілюються об'єктивний момент загальності, а з іншого боку - момент об'єктивної одиничності, то виникає потреба особливого способу реалізації в ній свободи суб'єкта, який, тобто спосіб, знімав би зазначену внутрішню суперечність [3]. Це зняття відбувається через заперечення сваволі, підпорядкування суб'єктивної одиничності об'єктивній волі, що орієнтується на спільність змісту суспільної системи цінностей.
Відтак необхідним способом утворення загальноприйнятних норм у спілкуванні індивідів стає право, яке, по суті, є як формою заперечення сваволі в діяльності людини та утвердження в ній об'єктивної волі суб'єкта, в якій реалізується його особлива суб'єктивність і в якій визначаються межі його індивідуальної свободи.
В контексті демократичної комунікації визначальним для артикуляції суспільних інтересів на теренах давньої Русі було звичаєве право як "правило масової поведінки, яке фактично і одноманітно додержується: частота повторення і переконання у правомірності поведінки - основні елементи звичаєвого права" [4]. Механізм частотності, повторюваності категорій міститься в режимі соціальних комунікацій, котрі не лише акумулюють інформаційний простір ціннісними судженнями, окреслюють спільні знаменники дискурсу, а й продукують наступні сюжети на рівні зворотної реакції учасників дискурсу. Комунікація, за Ю. Хабермасом, може виступати і як процесуально-утворююча форма спілкування, в якій важливі спрямованість на вироблення нових цілей, передовсім соціальних, а також на пошук найефективніших засобів їх досягнення [5].
Комунікація правових норм від одного покоління до іншого у формі звичаю забезпечувала їх традиційну наступність, з одного боку, та адаптацію до природного середовища, з іншого. На думку Г. Мальцева, у культурах зі складно структурованою соціальною організацією могли одночасно діяти, перекриваючи одна одну, кілька звичаєво-правових систем. В одних ситуаціях група керувалася власними правовими звичаями, а в інших уживала звичаї, прийняті ширшими соціальними утвореннями. Траплялося, що окремі норми правової системи контролювали великий простір, однак не монопольно, а з іншими системами норм, що функціонували у тому ж просторі [6].
Проте звичаї, розраховані на добровільне прийняття їх людьми, у державній практиці виявилися багато в чому непридатними. Довербальна комунікація звичаїв і традицій витісняється мовою законів. Зміцнення процесу законотворення як цілісного стійкого явища суспільного життя пов'язується з переходом держави до такого етапу її розвитку, коли законотворча діяльність стає складовою роботи державного апарату, спрямованого на продукування законів держави.
Власне, законотворення є ознакою соціальної держави. Дослідження соціальної держави через її правовий вимір і є проникненням у сутність правової держави не стільки в її загальносоціальному розумінні, скільки в аспекті певних державно-правових інститутів, за допомогою яких реалізуються та гарантуються права і свободи людини і громадянина. Звичайно, правові норми завжди вимагають визнання їх суспільством. Норми, які не визнаються суспільством, не є правовими, вони приречені на нереалізацію і, зрештою, на скасування. І. Кравченко вважає, "що ні влада, ні саме право не легітимоване суспільством. Лише останнє може забезпечити дотримання законів і виключити протиправну практику" [7].
У широкому розумінні законами є вся сукупність офіційно-владних настанов, загальнообов'язкових актів, що спираються на силу примусу держави. В ідеалі закон має бути вираженням норм суспільного права. Одначе його створення пов'язане з реалізацією волі законодавця і не завжди може відповідати нормам права, що трансформуються в процесі розвитку суспільства. Саме тому комунікативні канали демократичних держав виконують функції артикуляції суспільного ставлення до системи норм права, апеляції до ідеї правової рівності, що має бути покладена в основу законотворення. У такий спосіб, як зазначає С. Кириченко, правова держава зводить до мінімуму можливість звести в ранг закону свавілля законодавців [8].
Зміст такої запобіжної функції полягає в концентрації законотворчих ініціатив на рівні осмислення втілених у таких ініціативах потребах складових суспільства. Складовими суспільства у даному випадку виступають суб'єкти політичної комунікації [9]. При цьому можливості щодо артикуляціїініціатив різні, проте кожна з них становить елементи загальної потреби суспільства у формуванні системи правових норм, що наближаються до спільного знаменника. Вочевидь, наближення як процес пошуку суспільної злагоди не матиме завершальних форм, оскільки він неминуче наражається на одвічну проблему пошуку
Loading...

 
 

Цікаве