WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Деякі особливості президентства на пострадянському просторі (1991 – 2004 рр.) - Реферат

Деякі особливості президентства на пострадянському просторі (1991 – 2004 рр.) - Реферат

"садять без суду й слідства" тільки декого з олігархів, що кордони тільки поки що відкриті, що тільки поки що діє "кілька політичних партій" [11]. Дехто з подивом відзначає, що, як виявляється, за досить короткий термін можна докорінно змінити стосунки між владою й суспільством, "вихолостити" принцип виборності та перетворити чинні інститути на муляжі. Відтак застерігають: "Всі ці разючі зміни - рукотворні, і відбулися вони на очах наших сучасників. Однак їх наслідки відіб'ються на наступних поколіннях, бо мають вони істино планетарний розмах" [12].
Втім, такі перестороги губляться в масиві заспокійливих сентенцій. Їх суть зводиться до того, що в Росії (на відміну від Західної Європи) можлива інша - неліберальна - форма демократії [13]. Такі висновки не вдивовиж, бо для частини російської еліти будь-яка демократія є взагалі неприйнятною. Більше того: вона прагне відродити й закріпити в масовій свідомості імперську ідею, настирно заводячи мову про необхідність творення "ліберальної імперії", або без обмовок заявляє, що "монархія потрібна Росії як повітря" [14]. І - повертає голови в бік президента.
А російські аналітики, аналізуючи розвиток політичної влади в Росії після 1991 року, засвідчують: держава визріла для подібних трансформацій. Адже виконана на політичній арені "царем Борисом" роль хоч і не призвела до "повного авторитаризму", однак саме "за Бориса" в Росію повернулася ідея одноосібної влади. Далі, намагаючись виступати провісниками нового російського порядку, вірні "царю-президенту и Отечеству" наголошують, що в одноосібній владі в російській державі втілилося… "велике творіння національного генія" народу [15].
Російські інтелектуали беруться доводити, що "авторитаризм - ворожий до демократії", а от "одноосібна влада може виступати в союзі з народовладдям". Випещуючи політичний оксиморон, проголошують, що "в творчості В. Путіна" виявляється "влада загальної сили", що таке політичне управління надає будівлі влади "перспективу спільної діяльності, сприяє пробудженню енергії народу" [16].
Коментарів такі висновки, здається, не потребують. Зазначу тільки одне: на наших очах відроджується вже призабутий російський міф про "доброго царя". Однак, дещо модернізований, адже йдеться про верховну - самодержавну - владу в іпостасі президентської. При цьому, що прикметно, добрий президент протиставляється недобрим "властьімущим", "правлячому класу", "еліті", які ніби бажають "продовжити хмільний сон російського демосу" [17] та по можливості приховати небачені масштаби корупції і всі можливі обмеження економічної свободи росіян. Особа президента сакралізується. Образ В. Путіна подається як образ захисника та рятівника російського народу і його держави (про інші народи, як і сто років перед цим, не йдеться).
Вдаючись до, так би мовити, високого стилю, інтелектуальна обслуга вже говорить про "государеву диктатуру любові", яка як ultima ratio - останній, вирішальний доказ - видається за найчистіший зразок уміння любити Росію. За зразок, який варто оберігати й всіляко наслідувати.
На що ж сподіваються при цьому? Відповідь на це приголомшує своєю відвертістю й простотою: на те, що "це відверне увагу інтелектуалів, - як твердить один із "самодержавновідданих", - від безплідних мірковувань щодо авторитаризму, багато представників якого уособлювали диктатуру любові до Росії" [18]. Отже, легітимація президента відбувається не на підставі законності, а за допомогою позаправових чинників. Президентська влада - це вже майже божественна еманація.
Але пригадаймо про криваві наслідки панування "диктатури закону" в радянській Росії, за тим - у СРСР. Пам'ять дає підстави для песимістичних прогнозів: "государева диктатура любові" у виконанні новоявлених російських "царів-президентів" для народів Росії може обернутися, як завжди, просто диктатурою, культом, вкороченими життями мільйонів "злочинців без злочину". (З. Бжезинський ніби в тон зауважує: "…Не приносить заспокоєння сусідам Росії, коли її уряд уникає того, щоб висловити своє ставлення до минулого країни, яке у всьому світі визнано кримінальним" [19]).
Над цим варто замислитися. Адже, як свідчить аналіз російської теоретичної спадщини на предмет глибини демократичності політико-правового думання представників російського народу протягом, приміром, ХVІІІ - початку ХХ століття, знайти хоча б єдиного, послідовного впродовж всього життя російського демократа не вдається (не згодні з такими твердженнями завжди можуть звернутися до багатств бібліотечних сховищ і сповна відчути затхлий дух імперії). Всі ці "великі й геніальні" пестелі, бєлінські, добролюбови, чернишевські, коли мова заходила про права націй, про необхідність демократизації Росії, демонстрували рафіновані зразки імперської політичної культури. Вони завжди ставали на бік "истинно русских". Рано чи пізно кожен "записний демократ" потрапляв у пастку якщо не "самодержавства, православ'я, народності", то революції й диктатури. Він якщо не відверто ратував за знищення/приборкання/упокорення "інородців", то за їх асиміляцію. Якщо й були в російському суспільстві демократи, м'яко кажучи "без нюансів", то вони були євреями, німцями, поляками - були ким завгодно, але не росіянами.
Міркуючи про політичні вподобання росіян початку ХХІ століття, доходиш висновку: російська "самодержавна зваба" могла вмерти, однак вона реанімована у вигляді "самодержавної президентури". Минуле не відпускає Росію. Як зазначає В. Лясковський, після занепаду Радянського Союзу росіяни "створили для себе ілюзії імперії" [20].
Втім, чергові самодержавні "збочення" - тільки черговий логічний крок у характерному русі російської нації по колу. І - від Заходу, від демократії. Історія Росії кількох останніх століть - це історія духовно-культурного, політичного спротиву Заходу і його екзотеричним цінностям. У ланцюжку "самодержавство - більшовицька диктатура - сталінізм - президенціалізм" кожна ланка є тільки своєрідним етапом одного великого антизахідного, антидемократичного проекту. Найсміливіші фантазії не окреслять тих причин, які зможуть змінити політично-культурне єство росіянина. (Хіба що цьому посприяє подальше розвалювання Російської імперії). Росія й демократія, Росія і право, Росія й Захід - не сумісні. Імперські бажання, монархічно-месіанські поривання (наприклад, у євразійській одежині) є своєрідною "шкірою". Зніміть цю "шкіру", й тоді Росія зникне. Однак вона хоче бути…
На сучасне російське антизахідництво увагу слід звернути окремо - як на п'яту особливість пострадянського президентства загалом. Адже впродовж 1990-х років та на початку ХХІ століття політичний простір у колишніх радянських республіках постійно виповнювався антизахідною (антидемократичною чи антиамериканською, антинатовською, антиєвропейською тощо) президентською риторикою й дією.
У такій ситуації насторожує, що свого часу подібне, сказати б, "злісне антизахідництво" виявилося підходящимгрунтом для постання фашизму та комунізму і, якщо ширше, - тоталітаризму. Недарма сьогодні, коли йдеться про
Loading...

 
 

Цікаве