WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Деякі особливості президентства на пострадянському просторі (1991 – 2004 рр.) - Реферат

Деякі особливості президентства на пострадянському просторі (1991 – 2004 рр.) - Реферат

формі проявляється бажання залишатися на посаді нескінченно довго. Так, у грудні 1999 року один з вищих органів влади Туркменистану - Халк Маслахати - прийняв постанову "Про повноваження першого Президента Туркменистану Сапармурада Ніязова", згідно з якою С. Ніязов отримував "виключне право здійснювати повноваження глави держави без обмежень терміну".
У цьому контексті варто розглядати й феномен "безальтернативного президентства" Г. Алієва в Азербайджані, і президентство у формально парламентській республіці Молдові. Молдовський президент, як твердив один із співголів партії "Наша Молдова" С. Урекян, монополізував усю владу, "підім'яв під себе парламент, уряд і силові структури". Обраний не всенародно, а парламентом (як і годиться у парламентській республіці), президент В. Воронін жодного разу не звітував перед парламентом про виконану роботу [4]. Це дозволяє воронінським опонентам говорити, що в Молдові парламентська республіка трансформувалася на "диктаторську республіку".
Слабо коригується з уявленнями європейців та американців про демократичні процедури й те, що президентські вибори на пострадянських просторах впродовж 1991 - 2004 років ставали, як на західні стандарти, дуже дорогими. Один із західних аналітиків так охарактеризував ситуацію: "Неофіційні витрати на кампанію перевиборів Президента Єльцина 1996 року становили $600 мільйонів. Другою найдорожчою кампанією були, мабуть, перевибори Президента Л. Кучми у жовтні 1999 р. Ці дві кампанії супроводжувалися помітними правопорушеннями та зловживаннями, оскільки найголовніші фінансові магнати разом стали фінансувати президентські вибори в обмін на дешеві державні облігації та привілеї у приватизації великих компаній" [5].
Третя особливість президентства, у свою чергу, нерозривно пов'язана з другою. Стосується вона того, що в ряді незалежних державах на теренах СРСР деякі президенти одержали чи намагалися одержати владу, так би мовити, у спадок. У російському, приміром, випадку 2000 року Б. Єльцин достроково зрікся влади і передав її В. Путіну. Нині ж, зазначу принагідно, вже розгорнувся "невтомний пошук" способу передачі влади у спадщину від В. Путіна до його майбутнього спадкоємця "без всіляких ексцесів" [6]. Азербайджанський варіант успадкування президентської посади мав інші особливості, оскільки своє слово "сказав" народ країни: погодившись із гаслом "Алієв - наше майбутнє, минуле і теперішнє", азербайджанці "допомогли" Алієву-сину отримати повноваження від Алієва-батька. При цьому, сказати б, специфічні інтелектуальні й моральні якості кандидата в президенти не стали на заваді його обранню [7].
Прикладом невдалої спроби передачі влади конкретній особі можуть слугувати події, що відбувалися в листопаді 2001 року в Казахстані, коли президент Н. Назарбаєв прагнув передати президентські повноваження без проведення виборів старшому зятеві Р. Алієву.
Демократизація політичних систем і режимів чи, навпаки, їх еволюція у бік авторитаризму або тоталітаризму зумовлена безпосредньою діяльністю президентів чи кланів, ними очолюваних. Тобто, процес змін на території колишнього СРСР, що сприяв загальній модернізації пострадянських суспільств чи, навпаки, їх переоблаштуванню на традиціоналістських засадах, був і є досить персоніфікованим (що визначаю як четверту особливість пострадянського президентства): його авторами й керівниками часто були й залишаються безпосередньо самі президенти, влада яких в цілому ряді випадків ставала все більш та більш абсолютною. При цьому, звернемо увагу, отримання президентом, сказати б, надлишкових повноважень призводило до послаблення інших державних інститутів (у тім числі парламенту, політичних партій, судової влади, форм безпосередньої демократії).
Яскравим прикладом президентської діяльності, спрямованої на "знищення всіх інститутів демократичної державності" [8] у власній країні, зразком цілеспрямованого переоблаштування влади на засадах авторитаризму є діяльність двох президентів Росії.
Свого часу, аналізуючи ставлення російського народу до російського ж самодержця, М. Костомаров писав:
"І одурів народ московський,
і попав у ідолопоклонство,
бо царя своєго нарік Богом
і усе, що цар скаже,
те уважав за добре…"
Свої світовідчуття М. Костомаров виклав у книзі "Закон Божий. Книга буття українського народу" 1846 року. Читаючи їх сьогодні, ловиш себе на думці, що костомаровські рядки, як не дивно, не сприймаються як щось архаїчне - й сьогодні проблема єдиновладдя в Росії є гостро актуальною.
На початку 1990-х років Росія спромоглася на "проект Єльцин" (як називався однойменний фільм, що побачив світ 2003 року). Цей проект, як відомо, завершився майже "трепетним зразком" передачі президентської влади за схемою "з рук в руки" - від Б. Єльцина до "довіреного спадкоємця" В. Путіна. Або, як зауважив у своїй книзі "Борис - Star і старевичі" ("стар" з англійської - "зірка") угорський культуролог, політолог, поет та русист А. Сілагі, від "колективного Распутіна" (єльцинської адміністрації) до "колективного Путіна", котрий на час отримання влади задовольняв більшість російського суспільства.
Сьогодні, спостерігаючи за російськими політичними метаморфозами, західні аналітики все частіше зауважують, що В. Путін керує державою, "купаючись в теплому відблиску пострадянського культу особи".
Восени 2004 року група західних політиків та експертів у галузі зовнішньої політики (у тому числі - колишній чеський президент В. Гавел, екс-прем'єр-міністр Швеції К. Білдт, американський сенатор Дж. Маккейн) в листі до глав держав і урядів країн - членів НАТО та ЄС оцінила путінські реформи, зауваживши, зокрема, що "нинішнє російське керівництво пориває з основними демократичними цінностями євроатлантичної спільноти". Підписанти звернули увагу на те, що трагічні події в бесланській школі стали нагодою для посилення В. Путіним власного контролю над політичним життям у країні. "Ми глибоко стурбовані тим, що ці трагічні події використовуються для подальшої руйнації демократії в Росії - російські демократичні інституції і без того завжди були слабкими й уразливими. З моменту приходу до влади 2000 року Володимир Путін ще більше послабив їх" [9], - вказувалося у листі. Аналізуючи стиль управління російського президента, автори наголошували: "Він систематично урізував свободу та незалежність преси, руйнував механізми взаємного контролю у федеральній системі Росії, самовільно ув'язнював реальних і уявних суперників, викреслював легітимних кандидатів з виборчих бюлетенів, залякував і заарештовував лідерів неурядових організацій і послаблював політичні партії в Росії" [10].
Самі ж росіяни про новий культ особи в путінській іпостасі ще, здається, не говорять відверто, однак вже розуміють, що "старевич" В. Путін прийшов, так би мовити, всерйоз і надовго. Однак відважних (царелюбивих? затурканих? заляканих?) росіян це, здається, не бентежить. Хіба що невелика купка інтелігентів нервує й прагнезастерегти російське суспільство: тільки поки що газети "пишуть, що хочуть" і
Loading...

 
 

Цікаве