WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Демократи, соціалісти й „третя сила” у боротьбі за владу (1991 – 1994 рр.) - Реферат

Демократи, соціалісти й „третя сила” у боротьбі за владу (1991 – 1994 рр.) - Реферат

засоби, то, на моє переконанням, - другого. Ідеї та ідеали демократії були, як розуміли ліві, силою, здатною опанувати посттоталітарним суспільством. А це призвело б до небажаних для соціалістів (комуністів) наслідків - зменшення електоральної підтримки і, зрештою, все більшого віддалення від влади. Отже, в інтересах соціалістів (комуністів) була мінімізація впливу прихильників демократичного ідеалу на суспільство, максимальне утримання електорату у сфері свого впливу шляхом збереження в його свідомості радянських традицій, консервації "позитивної", сказати б, пам'яті про радянське минуле (про згадані "звершення" - індустріалізацію чи колективізацію); шляхом дискредитації по можливості ідей самої демократії та її прихильників усіма засобами, починаючи від використання "слабких місць" у словах і діях самих нечисленних українських демократів до масованого словесного наступу на них. І ці слова мали бути донесені до народу в тому вигляді та в той спосіб, до якого він був впродовж десятиліть привчений, - в ідеологічній "упаковці".
Такими простими, як може здатися на перший погляд, були початкові форми й засоби маніпуляції електоратом у молодій державі. І зрозуміло чому: зміни початку 1990-х були тим чинником, який покликав до життя бажання пошуку й розкручування в політикумі й ширше - в соціумі нових політичних маніпулятивних технологій - "зброї" політичних сил для завоювання й утримання електорату в полі свого впливу, його прагматичному використанню як сили, від якої кожні чотири - п'ять років реально мали б залежати розміри участі у владі. Ідеологія переставала бути справжнім інтеграційним "клеєм" для членів партій. Роль "клею" стали виконувати інші чинники. Насамперед - інтереси кланів, що починали формуватися. Втім (показовий момент!), відчуваючи зміну суспільно-політичної кон'юнктури, соціалісти невдовзі заговорили про певні розбіжності з "ортодоксальними комуністами". Риторика лідера СПУ наповнилася новими ідейними смислами. Він почав висловлюватися за "реальну багатопартійність" в Україні, за розвиток "різноманітних форм загальнонародної власності" й зрештою повів мову про ідейну наближеність СПУ до Соцінтерну [10].
Таким чином, існування української держави почалося з протистояння між тими, хто хотів привнести в суспільно-політичне життя України щось нове, і тими, хто залишався прихильником ідеалів минулого. При цьому кожна з політичних сил вважала, що тільки її ідейні настанови, її бачення переоблаштування українського суспільства (на засадах демократії чи соціалізму в новій іпостасі) заслуговують суспільної уваги. Кожна із сил самоідентифікувала себе як таку, що тільки й здатна виконувати роль лідера в державотворчому процесі. Й намагалася переконати в цьому політикум. Демократи не припускали для українця "другого пришестя" соціалізму (комунізму). Як соціалісти (комуністи), в свою чергу, не припускали демократизації країни на всіх рівнях (політико-правовому, економічному, культурному та ін.) і намагалися мінімізувати ці можливості.
Демократи у змаганні з лівими в перші роки незалежності програвали. І не тільки тому, що, як вказувалося вище, їхні знання про демократію були надто куцими. Свою роль так чи інакше відігравали й інші чинники. Зокрема, послужний список новоявлених демократів не зваблював переважну частину українського суспільства не тільки, так би мовити, минулим, але й, до певної міри, майбутнім, оскільки не давав йому чітких уявлень, а якими ж будуть українські перспективи. Крім того, варто пам'ятати й про те, що стараннями лівих демократичні сили були своєрідно "препаровані" - до них жужмом зараховували й справді демократично налаштованих особистостей, і спритних лицедіїв, і тих, чию сутність ліві ще не встигли розгледіти, з ким вони ще не визначились, так би мовити. Відтак складений ними "список ненадійних" мав досить своєрідний вигляд. До нього на початку 1990-х було зараховано, приміром, Д. Павличка, І. Драча, Л. Кравчука, Л. Скорик, а ще М. Гориня, Б. Гориня, Л. Кучму, І. Юхновського, К. Морозова, В. Шишкіна та інших [11].
Одним із найсуттєвіших прорахунків демократів (через їх кількісну та, сказати б, якісну слабкість та, передовсім, внаслідок перебування в зародковому стані) було те, що вони не скористалися тим, що КПРС, почавши втрачати владні позиції ще за часів горбачовської перебудови, зрештою - формально - втратила їх остаточно, будучи забороненою в Україні. Формально, оскільки люди залишалися на своїх посадах не тільки в регіонах, але й, як засвідчили президентські вибори 1991 року, в центрі, коли на одну з чільних посад в державі - президентську - було обрано функціонера з найвищих щаблів партійної ієрархії попереднього часу.
Вже на етапі обговорення можливості й доцільності запровадження в Україні поста Президента погляди представників політичних сил на проблему різко поляризувалися. Ситуація загострилася ще більше під час передвиборчої президентської кампанії, яка спричинила фактичний розкол у лавах демократичних сил: В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, І. Юхновський йшли на вибори осібно, дистанціюючись один від одного, сіючи в головах і душах українців суперечливі ідеї та відтягуючи кожен на себе голоси електорату.
Обранню, зрештою, першим українським Президентом одного з колишніх партійних лідерів - Л. Кравчука сприяв не тільки розбрат в середовищі демократичної еліти - давалася взнаки й дія інших чинників. Приміром, кандидатура В. Чорновола (одного, як здавалось йому самому та його прихильникам, з найбільш реальних кандидатів від демократичних сил) багатьох не влаштовувала й навіть насторожувала, оскільки, як вважалося в середовищі лівих, влада В. Чорноволові потрібна "і для зведення рахунків". Ось це "і", застерігав О. Мороз, за певних обставин у політика здатне стати вирішальним, і під "його знаменник можуть потрапити тисячі й тисячі людей" [12]. О. Мороз вважав, що коли б доля розпорядилася по-іншому й В. Чорновіл був, приміром, головою облради чи першим секретарем обкому, то "шанси на президентство у нього були б вагоміші". Однак сталося інакше, а тому В. Чорновіл, знаючи багато, вміє "значно менше" і в політичній боротьбі здатний "більше зруйнувати, ніж створити" [13].
Подібної логіки дотримувалася не тільки більшість еліти, але й багато хто з рядових українців, для яких прийнятною відповіддю на запитання "Ким ти був учора?"була та, що засвідчувала "вагомість" людини в радянському суспільстві. В. Чорновіл таким критеріям не відповідав.
Загалом звернемо увагу на те, що українці зіткнулися із ситуацією (обрання демократа чи когось із "колишніх"), з якою вдалося "розминутися" іншим народам посткомуністичного світу, де підхід до підбору кадрів, обрання на посади був принципово іншим, ніж в Україні. Різниця полягала у тому, що, приміром, у Чехо-Словацькій Республіці, відповідно до закону від 4 жовтня 1991 року, було проведено досить жорстку люстрацію. Під люстрацію, зокрема, потрапляли секретарі компартії (починаючи від районного рівня); особи, які в період з 1948 по 17 листопада 1989 року були так чи інакше пов'язані з державною службою безпеки, були її резидентами, агентами, інформаторами і т. д. Загалом люстрація позбавила в Чехії 80 тисяч чоловік місць праці. У Польщі закон був прийнятий пізніше - влітку 1997 року і був менш жорстким. Особа, вступаючи на певну посаду, мала подати відомості про співпрацю з спецслужбами комуністичного режиму. В разі чесного висвітлення особливостей своєї біографії проти неї не застосовувалося жодних санкцій. Коли ж певна особа не була відвертою, то на десятирічний термін позбавлялася права обіймати публічні посади. "М'яку" люстрацію було проведено в Литві (відповідно до закону, прийнятого 1999 року), в
Loading...

 
 

Цікаве