WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Діяльність політичних партій у сфері військового будівництва України в період гетьманату 1918 року - Реферат

Діяльність політичних партій у сфері військового будівництва України в період гетьманату 1918 року - Реферат


Реферат на тему:
Діяльність політичних партій у сфері військового будівництва України в період гетьманату 1918 року
Критичне наукове осмислення діяльності українських політичних партій у сфері військового будівництва в часи національно-демократичної революції 1917 - 1920 років необхідне для раціонального його врахування в сучасний період українського державотворення.
Дослідження постановки і розв'язання військових питань в програмових документах і практичній діяльності українських політичних партій показало, що процес створення національних збройних сил є одним з найскладніших і найважливіших аспектів державотворчої діяльності.
В часи гетьманату проблеми військового будівництва, якими опікувалися майже всі тодішні політичні сили, виявилися такими, що їх практично неможливо було вирішити, оскільки різні політичні сили трактували їх по-різному, часто з абсолютно протилежних позицій. Ці розбіжності, звісно, відбивалися й на практичній діяльності партій.
У попередні десятиліття заполітизованість і заідеологізованість істориків і публіцистів різного спрямування не дозволяла об'єктивно підійти до дослідження й висвітлення діяльності українських політичних партій у сфері військового будівництва доби гетьманату.
Тим часом, на відміну від лідерів Центральної Ради, П. Скоропадський, на нашу думку, добре розумів, яке значення для успішної розбудови держави має створення дієздатних збройних сил. Перебравши на себе владу, гетьман, як військовий фахівець, ґрунтовно підійшов до організації національної армії. Воєнна політика посіла в його державотворчій програмі одне з чільних місць. Так, ним було затверджено законопроект "Про політично-правове становище військових", яким передбачалися певні обмеження в правах для громадян, що перебували на військовій службі. Військовослужбовцям заборонялося, зокрема, брати участь у спілках, гуртках, товариствах, партіях, радах, комітетах та інших організаціях політичного характеру [1. с. 17]. Недотримання політичних обмежень прирівнювалося до військового злочину. "Армія мусить бути поза політикою, маючи своїм завданням лише службу державі. Людей, що в службі бачать тільки засіб для політичної агітації і цим вносять дезорганізацію… - усувати безумовно" [2, с. 16].
У червні 1918 року розпочалася реалізація плану формування регулярної української армії. Згідно з наказом військового міністра від 29 червня 1918 року, військо мало формуватися з патріотично налаштованих українських вояків і старшин. Головна умова: наявність певного зв'язку військовослужбовця з Україною - за походженням чи народженням. Поряд з цим ставилася вимога безумовної вірності ідеї незалежності України. Усіх підстаршин до складу полків повинні були приймати за рекомендацією Партії хліборобів-землевласників [3, арк. 81]. 24 липня 1918 року Кабінет міністрів ухвалив закон "Про загальний військовий обов'язок" і затвердив план організації армії, укладений Генеральним штабом.
Формувати армію П. Скоропадський прагнув на класовій основі. Ядром її мав стати козацький стан, який об'єднував би національно свідоме й економічно міцне сільське населення. Гетьман планував забезпечити армію висококваліфікованими офіцерськими кадрами. Він підтримав пропозицію міністерства військових справ про заснування Української військової академії. Було також відкрито чотири кадетські школи та школи старшин.
Зазначимо, що прихід до влади П. Скоропадського і проголошення гетьманату більшість українських політичних партій зустріла негативно. Зміни, запроваджувані П. Скоропадським, були настільки радикальними, що годі було сподіватися на конструктивну співпрацю партій з гетьманом. Кожна з них оцінювала політичну ситуацію відповідно до своїх програмових положень. Крім того, ідеологічні й тактичні розбіжності спостерігалися не тільки між окремими партіями, а й всередині майже кожної з них.
Під час правління П. Скоропадського чітко сформувалися три основні групи політичних партій та організацій - за їх ставленням до гетьманського режиму.
Перша група - партії, які допомогли гетьманові прийти до влади і потім підтримували його. Однак вони не мали значного впливу на переважну більшість населення країни, а відтак і не мали змоги потужно підтримати політику гетьманського режиму та активно сприяти її реалізації. Це були Українська народна громада, Союз земельних власників, УДХП, кадети та деякі інші.
Вся увага Громади спрямовувалась на одну конкретну мету -позбутися соціалістичного уряду Центральної Ради. А коли цього було досягнуто, то "сама "Українська громада" вже фактично не існувала" [4, с. 82]. Не дивно, що за таких обставин Громада та її лідери не спромоглися випрацювати жодних програмових документів, які б визначали перспективні політичні завдання і позицію з питань військового будівництва та військової політики.
Суттєвим прорахунком П. Скоропадського можна вважати те, що після приходу до влади він не зберіг Українську народну громаду як партію державної влади, котра б пропагувала серед народних мас ідею новітнього гетьманства. Бездіяльність П. Скоропадського у цій царині призвела до утворення певного політичного вакууму в політичному керівництві держави, і цю прогалину заповнила Партія народної свободи (кадети).
Союз земельних власників негативно ставився не тільки до соціально-економічної політики Центральної Ради, а й до самої ідеї незалежності України. Він намагався використати державний переворот для відновлення єдиної неділимої Росії.
Українська демократично-хліборобська партія (УДХП) була, по суті, єдиною, що підтримала гетьманський переворот. Її програма передбачала проголошення президентської республіки, справедливий викуп поміщицьких земель. Хлібороби-демократи намагалися закласти підвалини української державності в особі міцного класу хліборобів, власної армії та автокефалії усіх релігійних конфесій в Україні.
Друга група - політичні партії, які після подій 29 квітня 1918 року перейшли в легальну опозицію до гетьманського уряду. До цієї групи належали партії, що раніше були представлені у Центральній Раді. Українські соціал-демократи, українські есери, соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники відмовились від співпраці з новою владою, намагалися блокувати формування уряду і вступили в переговори не з П. Скоропадським, а з окупаційною німецькою владою. Вони вимагали зберегти республіканську форму правління, скасувати гетьманські закони, впровадити демократично-республіканську конституцію й усунути П. Скоропадського від влади. Відмовившись увійти до керівних державних структур, вони, тим самим, втратили можливість активно впливати на реалізацію державних програм гетьманської влади, в тому числі й на військове будівництво.
Третя група - політичні партії, які відразу оголосили революційну боротьбу проти гетьманського режиму. Це були ліві українські есери, ліві соціал-демократи, більшовики та анархісти. Ліве крило українських соціалістичних партій державну самостійність розцінювало лише як знаряддяреакційної буржуазії. Вони стверджували, що незалежність країни не може бути гаслом трудового люду в його боротьбі за свободу й соціальну справедливість.
Ліві есери, зокрема, в цей період гостро критикували попередню діяльність своєї партії. Вони закликали йти в підпілля, щоб очолити збройну боротьбу проти гетьманату і німецьких окупантів, відмежуватися від інших українських партій і наполягали на консолідації всіх революційно-соціальних сил заради остаточної перемоги соціалізму [5, с. 22]. Представники цієї течії захищали лише принципи класової боротьби, а не боротьбу за демократизацію політично-державного устрою в країні
Реалізувати завдання військового будівництва кожна українська політична партія намагалася різними шляхами та засобами. ЦК УПСР 31 липня 1918 року ухвалив статут, у якому значну увагу
Loading...

 
 

Цікаве