WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Військовий керівник і політичний лідер: аспекти взаємозв’язку і трансформації - Реферат

Військовий керівник і політичний лідер: аспекти взаємозв’язку і трансформації - Реферат

якостями, були у складні часи для своїх країн Т. Рузвельт, Д. Ейзенхауер, Ш. де Голль. Певні надії в цьому аспекті покладалися і на М. Горбачова. Але в цьому випадку надії соціально-політичного середовища значно перевищили можливості останнього генсека. На нашу думку, М. Горбачову не вдалось виконати владні функції "інтегративної складності" [7, c. 229], які тільки й доступні політичному неформальному лідерові. Такий лідер, на думку Д. Ейзенхауера, має володіти "передбаченням, чесністю, сміливістю, мудрістю, силою переконань і глибиною характеру" [1, c. 5].
Демократичні, "президентські" революції 2003 - 2005 років показали, що народ підтверджує важливість інституту президентства, але бажає бачити на цих посадах не формальних партійних лідерів старого гатунку, а національних лідерів з високим ступенем довіри. Так, М. Саакашвілі у Грузії отримав 96 % голосів виборців. Президент у такому випадку є "народним президентом" і, по суті, це поняття збігаєтьсяз поняттям політичного лідера, того, який, за словами К. Маркса, бачить перспективу соціально-політичних перетворень далі від усіх, бажає більше від усіх суспільних змін.
Четвертий висновок може бути сформульований у якості врахування відкритої можливості рекрутування (обрання, віднайдення) політичних лідерів із середовища військових керівників воєнно-політичного рівня. На жаль, цей висновок-побажання здійснити в умовах сучасної України вельми складно. Зокрема, провідні фахівці Української академії державного управління при Президентові України і в першому наближенні не розглядають генералів - офіцерів вищої ланки як представників особливої соціально-професійної еліти, з яких можуть висуватись політичні лідери. Відповідно, військові керівники перебувають осторонь важливих процесів формування комплексу якостей представників правлячої еліти, політичних лідерів. Водночас у Державній програмі реформування і розвитку Збройних Сил України лише констатується: "У нинішніх умовах військовий професіонал повинен мати не лише високий рівень підготовки у суто військовій справі, а й чітко орієнтуватись в інших сферах діяльності".
Далі, можлива причетність військових професіоналів до вищої управлінської еліти, до лідерів обмежена коротким списком осіб, які на даний момент обіймають відповідальні посади керівників міністерств, відомств та їх провідних структур. Часто трапляється, що залишення посади з будь-якої причини автоматично веде до втрати місця "обраних" на олімпі влади. Так, майже за 15 років незалежності України і за 15 років існування національного війська не набула поширення практика дієвої участі колишніх представників військової верхівки у владно-політичному й управлінському процесі на високому рівні. У цьому аспекті ми програємо Росії, де діяльність колишніх військових адміністраторів високого рангу пов'язана з вищим щаблем влади, не кажучи вже про США, у якій Д. Чейні, К. Пауелл, сотні колишніх військових адміністраторів перебувають на верхніх щаблях влади, входять до складу рад директорів, адміністрацій тощо. Це призводить до того, що офіцери нашого війська мають низьку соціально-політичну активність і навіть не мріють про високі вершини, не демонструють впевненості у своїх можливостях. До цього додаються виступи ЗМІ про ганебні, іншого слова не можна підібрати, запрошення колишніх військових професіоналів з навичками адміністративної роботи і управління на посади охоронців, ледь не підсобних працівників. Нагадаємо, що управлінська праця військових керівників належить до найбільш складних, напружених у розумовому і вольовому відношенні, доволі ефективних, доступних не багатьом.
Крім того, слід зважати на брак механізму формування нових політичних лідерів і реалізації лідерських якостей, бо авторитарний стиль навчання в системі вищої воєнної школи, недостатній простір для ініціативи й самостійності в службовій діяльності, штучне відмежування Збройних Сил від верхніх щаблів управління державою фактично унеможливлюють рекрутування політичних лідерів із середовища вищого командного складу, тоді як в США на прикладі генерала К. Пауелла, "героя" першої війни в Іраку, доведено доцільність такої трансформації.
Слід прагнути досягнення стабільності соціального статусу військових керівників в сучасному суспільстві. З одного боку, шляхом запровадження системи демократичного контролю за діяльністю воєнно-адміністративної ланки управління з боку цивільних структур, а з іншого - включення представників вищої ланки воєнного керівництва у процес прийняття важливих державних рішень.
Президент і уряд визначають пріоритети оборонної політики, а державні установи забезпечують матеріальні і духовні умови виконання їх, тоді як військові керівники забезпечують боєздатність армії та безпеку держави. Це досить суперечливий процес, бо демократичний контроль поєднується з посиленням державного контролю.
Взаємини армії і суспільства, військової еліти, політичних лідерів та уряду мають бути досить стабільними, незалежними від виборчих компаній, політичних колізій тощо. Незважаючи на те, що в конституціях різних країн керівна роль президентів, парламентів, прем'єрів окреслена законом, проблемою є реальний розподіл влади і реальний вплив на збройні сили, а також ступінь довіри до них військових керівників високого рангу.
Слід враховувати, контролювати та регулювати зворотний вплив воєнних керівників - формальних лідерів на інші інститути. Мілітаризм в цьому контексті можна розглядати як гіперболізація соціальної ролі та соціального впливу армії, як силове нав'язування військових лідерів суспільству у якості альтернативи політичним лідерам.
Література:
1. Амброз С. Эйзенхауэр. Солдат и президент. Пер. с англ. - М., 1993.
2. Аристотель. Политика // Соч. в 4-х т. Т. 4.
3. Блондель Ж. Политическое лидерство. Пер. с англ. - М., 1992. - С. 58 -60.
4. Лидер // Военный энциклопедический словарь. - М, 1983. - С. 403.
5. Касая К. Джерела моделі японського суспільства в контексті системи примусу стосовно верхівки влади // Що таке японська модель? - К., 2003. - С. 63.
6. Клаузевиц К. О войне. Пер. с нем. - М., 1941. Т. 1.
7. Паперин А. С. Политология. Учебник.- М., 2001.
8. Політологія.- К.: Альма матер, 2001.- С. 303 - 305.
9. Рудич Ф. М. Політологія. Підручник. - К.: Либідь, 2005. - С. 171 - 175.
10. Самые народные Президенты экс-СССР // Столичные новости. - 2005. - №4.
11. Соціологія : короткий енциклопедичний словник - К., 1998.- С. 290.
12. Сунь-Цзы. Трактат о военном искусстве. - М., 1955. - С. 46.
13. Теплов Б. Ум полководца // Избранные труды. В 2-х томах. - Т. 1. - С. 226.
14. www.politik.org.ua
Loading...

 
 

Цікаве