WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Військовий керівник і політичний лідер: аспекти взаємозв’язку і трансформації - Реферат

Військовий керівник і політичний лідер: аспекти взаємозв’язку і трансформації - Реферат

звані "дворяни шпаги", тобто особи, що здобули дворянське звання на військовій службі (так званим способом аноблювання), мали перевагу перед "дворянами мантії" - особами, які отримали дворянство на цивільній службі. На жаль, у подальшій історії армії та її військової касти така зневага до нижчих за рангом гіпертрофовано розвивалась в бік напівпрезирливого ставлення до цивільних посадових осіб, а ще далі вела до роз'єднання військових керівників і політичних лідерів.
З XIX століття окреслюється нова лінія наукового дослідження рис військово-політичного керівника державного масштабу, які будуть притаманними і політичному лідерові. Цялінія була започаткована творами Наполеона Бонапарта і продовжена у працях М. Драгомирова, Б. Теплова та інших.
І в цьому випадку ми знову спираємось на роздуми Аристотеля щодо важливості практичного розуму для діяльності керівника. Практичний розум, вказував грецький мислитель, спрямований на діяльність і повинен мати "два види знання - знання загального і знання конкретного". Радянські соціальні психологи С. Рубінштейн і Б. Теплов, осмислюючи положення Аристотеля щодо практичного і теоретичного розуму, зазначали, що розумова діяльність полководця і політичного діяча мають спільні риси за складністю, значними вольовими зусиллями, ризиком, неясністю вихідних даних, умовами керівництва [13].
Наполеон Бонапарт вважав, що видатний розум і сильна воля мають у військово-політичного керівника бути пропорційно розвинуті, утворюючи своєрідний квадрат. Цю формулу цитували постійно, але у зв'язку з тим, що рівновага в людській природі зустрічається рідко, постає питання: що важливіше для військового керівника і політичного лідера? Стосовно військового керівника, то важливішим вважається вольове начало, а у політичного діяча начебто більш цінним є розумове начало. Ця помилкова точка зору заснована на неадекватній оцінці деяких військових керівників стратегічного масштабу, скажімо, О. Суворова, Д. Ейзенхауєра та й інших. Слід мати на увазі, вказують дослідники А. Петрушевський і А. Геруа, що творчий геній О. Суворова не міг повністю розкритись, бо він ніколи до 1799 року (менше, ніж за рік до смерті) не був головнокомандувачем, його сковували політичні настанови або російського царя, або австрійського гофкригсрату. Тим самим підтверджувалась думка К. Клаузевіца, що роль розуму в діяльності військового керівника залежить від висоти посади: на нижчих ступенях військово-соціального управління досить "звичайної розсудливості", а на верхньому, воєнно-політичному щаблі це "найбільш складне завдання з тих, які випадають на долю людського розуму" [6, c. 118].
Сучасне розуміння взаємодії керівництва і лідерства у будь-якій суспільно значимій сфері зумовлюється рівнем диференціації та інтеграції соціальної групи, соціуму в цілому, яке уможливлює передачу керівної ролі особистостям з лідерськими якостями [11]. У цьому випадку військовий керівник воєнно-політичного (стратегічного рівня) управління виступає як формальний лідер з відкритими можливостями для виконання ролі загальнонаціонального лідера.
В цілому характеризуючи риси воєнно-політичного керівника, з яких виростали політичні лідери загальнонаціонального масштабу (Марк Антоній, Юлій Цезар, Александр Македонський, Петро І, Богдан Хмельницький, Наполеон Бонапарт, Дуайт Ейзенхауєр, Шарль де Голль), відзначимо наступні.
По-перше, це практичний конкретний розум лідера, який не переймався створенням складних планів, а був невід'ємним від їх виконання. Вміння охопити проблему в цілому з надзвичайною увагою до деталей, сміливість задумів і обережність у виборі варіантів характеризують синтетичні розумові здатності військового керівника і політичного лідера.
По-друге, діячів воєнно-політичного масштабу характеризують здатність прийняти непопулярне рішення і взяти відповідальність на себе. Наполеон називав таку здатність сміливістю думки, мужністю розуму.
Таким чином, історія становлення інституту військових керівників на тлі здійснення ними у певних випадках функцій політичного лідерства демонструє зміну акцентів у співставленні військових керівників і політичних лідерів. У більш віддалені часи функції політичного лідера і військового керівника співпадали завдяки синтезу плідної державної і військово-політичної діяльності. Часом такий стан підтримувався суспільною думкою і народним вибором - народні маси вбачали у видатних полководцях лідерів, здатних очолити державу за скрутних обставин. Безумовно, такий вибір мав логічно спрощену підставу - хто вдало захищає державу, той здатний нею ефективно керувати; водночас такий вибір породжував побоювання щодо надмірної влади військових керівників - тимократії, однак він залишається у глибинних структурах народної свідомості.
Перший висновок. Лідери нації, які виходили з військово-соціальної сфери управління, репрезентували особливий тип лідерства. Ми в цілому підтримуємо класифікацію типів політичних лідерів, запропоновану Ж. Блонделем, згідно з якою У. Черчілль і Ш. Де Голль віднесені до "рятівників" нації [3]. Ця категорія політичних лідерів характеризується широкою сферою діяльності, які в консервативному дусі намагались зберегли соціальну і політичну стабільність.
Другий висновок полягає в тому, що такий специфічний вид соціально корисної і небезпечної діяльності, як керівництво збройними силами держави, формує особливі лідерські якості. Одним із перших воєнно-політичних лідерів Нового часу, хто звернувся до цієї проблеми, був Наполеон Бонапарт. У воєнно-теоретичних працях він доводив, що саме військовий керівник повинен поєднувати протилежні якості - волю (твердий характер) та особливо уважне ставлення до людей, розумові здібності, пам'ять і сильні емоції. Такі якості необхідні і для політичного лідера, про що писав ще Н. Макіавеллі. Тому політичний лідер нації, країни повинен не стільки пишатись вибором народу, бо той буває і хибним, а прагнути набути відповідних для політичного лідера національного масштабу рис характеру.
Третій висновок полягає в тому, що інституалізація феномена політичного лідера є прикметою владних відносин ХХ століття. Інститут президентства стає однією з форм трансформації формального (а, можливо, і неформального) політичного лідера у главу держави, який синтезує керівну функцію в державі і збройних силах.
Аналіз форм і способів політичних владних відносин у XXI столітті показує, що феномен політичного лідерства, який не випадково пов'язують з інститутом президентства, практично ніхто не заперечує, бо в особливі, "перехідні" часи політичні лідери - президенти держав уособлювали владу, могутність, надію нації. Такими президентами, особистостями з лідерськими
Loading...

 
 

Цікаве