WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Військовий керівник і політичний лідер: аспекти взаємозв’язку і трансформації - Реферат

Військовий керівник і політичний лідер: аспекти взаємозв’язку і трансформації - Реферат

війни та управління нею, зверхності політичного керівництва над військовим. "Звичайне правило ведення війни, - відзначав давньокитайський теоретик, - є таке: полководець, отримавши вказівку від (політичного) володаря, збирає військо і зосереджує сили" [12]. Військовий керівник, отже, підкорюється владі політичноголідера.
Іншим визначним древньокитайським теоретиком війни був У Цзи, який у V - IV століттях до н. е. у трактаті "Про ведення війни" (видано у перекладі акад. М. Конрада вперше російською мовою 1950 року) підкреслював важливість вивчення військової історії державними діячами як умови перемоги у війнах майбутнього. Політичні і державні керівники мають бути "підготовленими у військовому відношенні", приділяти увагу розвитку військової справи. Перемога, - на думку У Цзи, - залежить від управління державою, від бойового вишколу військ. Армія перемагає і організованістю та дисципліною, і вмілим керівництвом.
Конфуціанство заклало, можливо, вперше у світовій культурі, зневажливе ставлення до військової практики, хоча й визнавало її суспільну необхідність і висувало до військових керівників загальні (такі, що стосуються й цивільних керівників) і специфічні вимоги. Порівнюючи цивільну і військову управлінську службу, Конфуцій дотримувався думки, що цивільні службовці перебувають на вищому щаблі державної піраміди. Звертаючись до питання співставлення керівників і політичних лідерів, Конфуцій поділяв людей, здатних до управління, та на інших, які відчувають труднощі на цьому шляху. Керувати державою, згідно з Конфуцієм, покликані благородні мужі на чолі з імператором - "сином неба", причому поділ людей на вищих та нижчих не може бути подоланим. "Благородні" люди (сучасною мовою - лідери) у нього відрізнялись від інших моральними якостями і знаннями, тобто масштабними рисами лідера. Принагідно вкажемо, що у Платона вища управлінська верства відрізнялась від інших навіть з біологічної точки зору - в їх крові було золото.
На Заході склалась інша традиція ставлення до військових керівників у порівнянні з політичними лідерами. Так, Аристотель у "Державі" (у 2 - 4 книгах) приділяє напрочуд багато уваги взаєминам військового і політичного керівника, у видатних постатях яких він вбачав справжніх політичних лідерів. Держава, - вказує Стагирит, - має не одну, а багато складових, це народ, ремісники, торговці, зрештою - військовики. При цьому, якщо душу вважати частиною важливішою, ніж інші складові тіла, що забезпечують лише буденні потреби, то і в державі до душі слід віднести найважливіші прошарки суспільства. "А душею держави є військові та ті, кому належить відправлення правосуддя, а, крім того, люди, які радяться про державні справи, у цьому і знаходить свій вираз політична мудрість" [2, c. 494]. Аристотель нагадує про аналогічні, але недостатньо розвинені погляди на роль військових у державі Сократа і Платона. У першого військові з'являються на арені політичного дійства лише тоді, коли держава опікується територіальними надбаннями (очевидно, у війнах), а у Платона з воїнів-стражів можуть рекрутуватись політичні лідери, однак вони ведуть вельми незвичний для демосу спосіб життя і навряд чи можуть бути зрозумілими і, відповідно, підтриманими народом.
Аристотель вказує, що "правитель і розпорядник влади державної" має навчитись і пройти вишкіл у школі підпорядкування; наприклад, щоб бути стратегом, слід прослужити у війську [2, c. 453]. Недарма, як ми вважаємо, і в новітні часи народ схильний звертатись і підтримувати тих лідерів, які пройшли школу збройної сили держави. Цікаво, що Аристотель вказує і на зворотній зв'язок. На його думку, "військові чесноти частіше зустрічаються в народній масі" [2, c. 456]. Отже, у Аристотеля державне і воєнне керівництво поєднані високим значенням цієї діяльності, а особи, що її здійснювали, належать до "душі" держави.
В епоху античності у практиці військово-політичного керівництва Риму складався дещо інший стан речей. Політичне і військове керівництво на високих рівнях співпадали, а на середньому рівні розділялись. У римських легіонах спеціально виокремленим прошарком військових керівників були центуріони, які з V - IV століть до н. е. визначали організаційний стрижень армії, тоді як вищий командний склад військових формувань - трибуни уособлювали політичний елемент керівництва; це були знатні особи (лідери), що обирались на такі посади на час війни. Центуріони як професійні, а не обрані командири майже два століття (V - IV ст. до н. е.) визначали організаційну структуру римської армії, а вищий командний склад становили легати - помічники полководця, вони, з політичних міркувань, призначались сенатом. Таким чином, в римській армії простежується зародження розшарування командирів на нижчу ланку та вищу верству - зародок військової еліти і політичних лідерів, які пройшли бойовий вишкіл, а політичне керівництво здійснювали під контролем сенату.
В часи середньовіччя на Сході, зокрема, в Японії формується особлива аристократична військова верства самураїв, з яких у подальшому рекрутувались лідери державного управління. Інститут самурайства з'явився у добу Хейан (794 - 1192 рр.). Ці люди під час війн і збройних конфліктів виступали як політичні лідери, бо "обіймали високі державні посади, відіграючи головну роль у державному управлінні" [5]. Крім того, владні військові відносини самурайства, за свідченням японських дослідників, не просто проектувались на суспільство, а збереглись в системі владних структур сучасної Японії.
Що стосується проблеми воєнно-політичного лідерства у середньовічній Європі, то зауважимо, що саме в середовищі військового лицарства виникає ідея Лідера - Героя, вояка і керівника шляхетного і благородного. Живе почуття станової честі і вишуканої мілітарності спричинили появу нового стилю життя знатних осіб. Підйом на вищий щабель ієрархічної драбини набувають у лицарів форму благородного суперництва і змагальності. В епоху лицарства встановлюється система відзнак військової доблесті, виникають перші бойові нагороди - ордени і медалі. Щит лицаря стає своєрідним табло, на якому відображається у символічному вигляді його бойова вдача. З часом у формі щитів розробляються герби лицарських родів; герби стають відзнакою благородності і мужності аристократичних родів, включаються в систему формування державних атрибутів. Те ж можна сказати і про бойовий прапор, трансформований у стяг держави. На нашу думку, це стає історичним підгрунтям для виокремлення представників військових лідерів з інших верств ще і на формально-символічному рівні. Можливо, відтоді від лідерів очікують високих моральних стандартів, честі і благородства.
Прикметно, що у Європі Нового часу так
Loading...

 
 

Цікаве