WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Військовий керівник і політичний лідер: аспекти взаємозв’язку і трансформації - Реферат

Військовий керівник і політичний лідер: аспекти взаємозв’язку і трансформації - Реферат


Реферат на тему:
Військовий керівник і політичний лідер: аспекти взаємозв'язку і трансформації
Демократично-революційні перетворення, у яких активну участь беруть народні маси, неодмінно висувають на порядок денний питання лідерства, бо народ має схильність передавати свої повноваження у керівництві державними справами, суспільством в цілому обраним ним видатним особам, керівникам, політичним лідерам. При цьому "якість" лідера визначається не його здібностями, моральними якостями, а саме вибором народу. Звідси випливає, що від того, яким буде вибір мас, визначиться тип лідера, а від цього, у свою чергу, часто-густо залежить сама доля демократичних перетворень.
Свого часу Аристотель зауважував, що афінський демос у боротьбі за море обрав собі "дурних керівників", замінивши мудреця Солона тираном [2, c. 441]. Цей неординарний факт привернув увагу французького дослідника В. Дюрюї, і він додав до тлумачення такої події нові аспекти: тиран Пізістрат, що прийшов на зміну Солону, став улюбленцем народу завдяки військовій звитязі. Солон, залишаючись один серед натовпу, переважно бідняків, начебто сказав: "Ви самі створили цю велику людину, яка прирекла вас на рабство" .
Вищезгадане має певний зв'язок з демократичними революційними процесами в Україні 2004 - 2006 років, у ході яких відчувався брак лідерів, здатних очолити боротьбу за вирішення назрілих суспільних проблем. Можливо, негативну роль відіграла тут і недостатня увага громадськості та науковців до проблеми політичного лідерства. Провідні політологи України справедливо вказували, що лідерство як феномен сучасності не привертав уваги радянських науковців, які, очевидно, боялись зіставляти реалії поточного комуністичного лідерства з науково-нормативістським підходом. Зокрема, теорія рис лідерства засновувалась на тому, що лідерові мають бути притаманні особливі масштабні риси характеру, мислення, волі, а парадокс останніх років радянської доби полягав у тому, що формальним політичним лідером КПРС і СРСР обрали К. Черненка, типового бюрократа вищої ланки управління з "усередненими" особистісними якостями (якщо користуватися критеріями, запропонованими М. Вебером).
На нашу думку, недостатня увага до проблеми політичного лідерства спостерігається і в незалежній Україні. Більшість вітчизняних політологів (С. Дмитренко, Ф. Рудич, В. Горбатенко та інші) [8; 9] пов'язують політичне лідерство з політичними елітами. Та українські політологи в цьому випадку не оригінальні - такого принципу дотримуються й російські автори (див., наприклад, тему 11 "Політична еліта і політичне лідерство в політичному процесі" підручника "Політологія" за редакцією А. Радугіна. - М., 1999). Виняток становить хіба що праця А. Паперіна, у якій увага зосереджується на ефективності стилів лідерства.
Буквально катастрофічний стан з розробкою питань лідерства склався у системі воєнно-політичного знання, де, здавалося б, військовий керівник як формальний лідер мав би привертати увагу науковців хоча б на соціально-психологічному чи воєнно-стратегічному рівні. Анекдотичною видається стаття "Лідерство" у "Воєнному енциклопедичному словнику", де зазначається, що "Лідер - це корабель…" [4].
Отже, нагальною стає потреба дослідження феномена політичного лідерства як на загальнотеоретичному рівні, так і на рівні "галузевому", де лідерство зіставляється з керівником військової організації держави - формальним лідером. А. Паперін має рацію, коли вказує, що культура політичного управління не відокремлена від конкретних соціальних практик управління у різних соціальних сферах, бо саме з них генеруються певні стилі лідерства [7, c. 211].
Методологічними засновками для вирішення поставлених питань ми обрали: загальне філософське положення щодо суперечливої єдності свободи і відповідальності суб'єктів соціальних дій; загальні положення теорії рис лідерства; діяльнісний підхід, який, на наше переконання, є одним з ключових, бо політичний лідер - це не мудрець-відлюдник, його особистість "живе" серед людей, реалізується у формах суспільно-значущої діяльності; лідерство в аспекті політично-управлінському характеризує механізм передачі і здійснення влади від соціальної групи до особистості.
Крім того, феномен лідерства, на нашу думку, варто аналізувати у зв'язку з проявами демократизму, а не елітаризму, як це практикується в сучасних політологічних дослідженнях, бо лідер національного масштабу очолює маси, спирається на їхню підтримку і нерідко висувається самими народними масами. Недарма політичні лідери і водночас військові керівники Юлій Цезар, за свідченням Плутарха, Наполеон Бонапарт, за висновками академіка Є. Тарле, мали схильність до демагогії, яка так імпонує масам.
Сфера воєнно-політичної діяльності та воєнно-політичного керівництва обрана нами не випадково, адже історія людства засвідчила плідний синтез діяльності видатних полководців, військових керівників і політичних лідерів держав, імперій, республік у особах перських царів Кіра і Дарія, індійського царя Ашокі (Асокі), римських діячів Гая Марія, Марка Антонія, Юлія Цезаря, російського імператора і полководця Петра І, українського гетьмана Б. Хмельницького, Наполеона Бонапарта в Новий час та Д. Ейзенхауєра, Ш. де Голля в новітні часи.
Мислителі Сходу і Заходу з давніх часів намагалися розкрити таємниці військового і державного керівництва. Прикметно, що давньокитайський політичний і воєнний мислитель Сунь Цзи глибоко продумані і пережиті особисто ідеї щодо воєнно-політичного керівництва виклав у книзі "Воєнні закони", або "Трактаті про воєнне мистецтво". Дослідники китайської духовної традиції вважають, що у кожного з видатних мислителів у житті було якесь нещастя, котре перетворювалося на джерело творчої наснаги "фень". Так, Цзо Цю втратив "світ очей" і написав "Промови мудреців про різні держави", Хань Фей сидів у в'язниці і там написав "Як важко повчати", а Лао Цзи був вигнаний з батьківщини і залишив у спадок людству збірку "Дао де цзин". Сунь Цзи за наказом правителів відрубали ноги, і свої роздуми він кристалізував у в'язниці.
Іронія обставин: знаменитий сходознавець академік М. Конрад перекладав на російську мову воєнні твори Сунь Цзи і У Цзи також у засланні в Сибіру на початку Другої світової війни.
Війна, за визначенням давньокитайського мислителя Сунь Цзи, це найважливіша справа для держави, це питання життя і смерті, це або продовження державного існування, або загибель. "Полководець, котрий розуміє сутність війни, - писав він, - керує долею народу і є володарем безпеки держави" [12].
В своїх роздумах Сунь Цзи (Сунь Бін) виходив з принципу панівної ролі політики і політичної діяльності стосовно до
Loading...

 
 

Цікаве