WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Відносини держави і церкви в контексті побудови громадянського суспільства - Реферат

Відносини держави і церкви в контексті побудови громадянського суспільства - Реферат

пропозиції і зауваження. Принциповими питаннями, які, на думку речників церкви, мають знайти своє відображення у новому законі, є, по-перше, визнання державою особливої ролі канонічного православ'я в історії України, у становленні та розвитку духовності і культури її народу; по-друге, надання церкві в цілому статусу юридичної особи; по-третє, вилучення із чинного законодавства норми про почерговість богослужінь; по-четверте, повернення у власність канонічної православної конфесії всього церковного майна, яким поки що володіє та користується держава; по-п'яте, надання права вести виробничу та господарську діяльність самим релігійним організаціям. Саме ці питання, на думку митрополита, вимагають першочергового вирішення, хоча для налагодження повноцінної діяльності церкви змін та нової редакції потребують й інші статті законопроекту.
Зважаючи на те, що при підготовці законопроекту фактично було проігноровано позицію "домінуючої в Україні ієдиної в державі канонічної православної конфесії - Української Православної Церкви", її предстоятель звертається із проханням до Голови Верховної Ради не вносити цей законопроект на розгляд та повернути його урядові на доопрацювання [8].
Реакцією на внесення Державним комітетом релігій для розгляду Верховною Радою нової редакції Закону "Про свободу совісті і релігійні організації" стало ще одне звернення на ім`я Голови парламенту, керівників депутатських фракцій і груп, народних депутатів, підписане предстоятелем УПЦ 24 жовтня 2002 року. Митрополит підтвердив позицію церкви, яка полягала у категоричному неприйнятті цього законопроекту [9].
Загроза прийняття закону, який був би не сприйнятий домінуючою в країні релігійною конфесією, змусила авторів законопроекту і представників церкви сісти за стіл переговорів. Результатом домовленостей стало те, що УПЦ відкликала лист до Верховної Ради від 30 серпня 2002 року, "оскільки питання, що стосувалися законопроекту, узгоджені між представниками УПЦ і Держкомітетом у справах релігій, а також в комітетах Верховної Ради України". Держкомітет пообіцяв по можливості врахувати зауваження УПЦ до проекту закону, хоча виконання більшості побажань церкви ставить його у досить незручне становище. Зокрема, для того, щоб якось відгородити себе від негативної реакції міжнародних правозахисних організацій і всіх, хто не належить до симпатиків УПЦ, Держкомітет запропонував народним депутатам самим вносити пропозиції стосовно пункту, у якому б йшлося про визнання особливої ролі канонічного православ`я в Україні [10].
Політика Держкомрелігій, спрямована на підтримку паритетних стосунків з усіма зареєстрованими релігійними організаціями, викликає негативну реакцію як самої УПЦ, так і навколоцерковних кіл. Ставлення церкви до Державного комітету у справах релігій визначається, в першу чергу, переконанням у тому, що він є "єдиним і законним правонаступником Ради у справах релігій, яка була створена в перші роки радянської влади для реалізації атеїстичної політики тоталітарної держави і яка була спрямована на повне знищення Православної Церкви"[10]. Сама необхідність існування такого органу піддається сумніву речниками УПЦ. При цьому вони наводять приклад тих країн - членів СНД, де аналогічні державні інституції було ліквідовано.
Зрозуміло, що негативне ставлення УПЦ до Держкомрелігій зумовлене не тільки і навіть, можливо, не стільки його "правонаступництвом", скільки тією політикою, яку він послідовно здійснює. Дотримуючись принципів поліконфесійності українського суспільства, комітет стоїть на позиції рівноправ`я зареєстрованих релігійних організацій. Виходячи із цього, Держкомрелігій вважає за необхідне залучати релігійні організації до вирішення проблем державно-церковних відносин, в тому числі й до підготовки нового Закону "Про свободу совісті і релігійні організації", який постатейно голосувався на засіданні Всеукраїнської ради церков і Державного комітету у справах релігій. Саме ухвалений на цьому засіданні законопроект був надісланий на розгляд Верховної Ради і викликав украй негативну реакцію УПЦ, яка протестувала проти того, що жодна її пропозиція не була врахована [10].
На нашу думку, абсолютно слушними є протести УПЦ проти прийняття рішень методом простого голосування, адже релігійні організації, які беруть участь у засіданнях ВРЦ, не можуть бути рівними за своїм впливом на суспільство. Речники церкви постійно наголошують на зверхності УПЦ над іншими конфесіями, аргументуючи це трьома причинами: по-перше, її кількісною перевагою; по-друге, її історичними заслугами; по-третє, її канонічним статусом. Природно, що УПЦ не може погодитися на роль однієї з численних релігійних організацій, навіть на формально-юридичному рівні. Церква прагне не обмежуватися фактичним визнанням більшістю українців своєї особливої ролі у формуванні духовної спадщини народу, а й намагається закріпити свій особливий статус юридично. Зрозуміло, що в законопроекті, прийнятому на засіданні ВРЦ і Держкомрелігій, такого положення бути не могло, бо окрім представника УПЦ за нього ніхто б не проголосував.
Отже, зрозумівши, що Державний комітет не стане лобіювати її інтереси, УПЦ робить спроби знайти підтримку в інших наділених владними повноваженнями осіб: представників місцевих органів влади, народних депутатів, Голови Верховної Ради, зрештою й Президента, апелюючи до їх православної свідомості, а інколи й до прагнення використати релігійні переконання виборців.
Однак представники УПЦ вважають, що Держкомрелігій намагається обмежити вплив церкви, прагнучи законодавчо закріпити за собою контролюючі функції над місцевими органами влади в сфері державно-церковних відносин. Протоієрей Г.Коваленко називає ці дії спробою виступити посередником між державою і церквою, зруйнувати систему блокування (тобто тісних стосунків) місцевої влади з домінуючими в регіоні релігійними конфесіями [11]. Такі дії обурюють речників УПЦ, які визнають, що, за винятком трьох регіонів (Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей), домінуючою є саме їхня конфесія. Не в останню чергу саме завдяки тісній співпраці з місцевими органами влади УПЦ домоглася високого рівня впливовості у переважній більшості регіонів України.
Іншим пріоритетним напрямком спільної діяльності з державними органами є співпраця з народними депутатами та депутатськими групами, готовими підтримувати інтереси УПЦ. На сьогодні склалася, на перший погляд, здавалося б, парадоксальна ситуація, коли головними партнерами УПЦ у стінах Верховної Ради стали представники
Loading...

 
 

Цікаве