WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Відносини держави і церкви в контексті побудови громадянського суспільства - Реферат

Відносини держави і церкви в контексті побудови громадянського суспільства - Реферат

напруженості і нестабільності в суспільстві, який послаблює державу"[4]. Однак у проведенні безвідповідальної державної релігійної політики винний не Президент (зазначимо, що УПЦ категорично виступає проти об'єднання всіх православних України в єдину Помісну церкву), а деякі "безвідповідальні особи", які "перекрутили ідею церковної єдності і привласнили собі право втручатися в життя Церкви".[4]
А чи не підтверджують невикоріненність віри у заступництво справедливого"царя-батюшки" слова, якими завершується звернення до Президента: "Сподіваємося на Ваше розуміння бід і скорбот чад УПЦ. Ми багато не просимо: лише надати нам можливість вільно і спокійно молитися і трудитися у Славу Божу і на користь Батьківщині"[3].
Принагідно зазначимо, що датоване тим самим числом звернення архієрейського собору УПЦ до константинопольського патріарха Варфоломія важко назвати зразком смирення: "Втягування Вашої Святості у конфлікт нічого доброго не дасть - це не тільки поглибить наявний розкол, але й приведе до нових розколів... Будь-яка участь Вашої Святості в авантюрах амбітних політиків здатна непоправно підірвати Ваш авторитет і як Константинопольського патріарха, і як особистості і, що ще небезпечніше, викликати кризу чи навіть розкол у православному світі, який за наслідками може нагадати трагедію 1054 р. Розкол є внутрішня справа УПЦ"[5].
Отже, якщо втручання Президента у міжправославний конфлікт визнається УПЦ чи не як велике благо, то участь у ньому Вселенського патріарха (формально першої особи у православному світі) видається недоцільною і розцінюється як втручання у внутрішні справи УПЦ.
УПЦ неодноразово намагалася підтримати діючу владу у скрутні для неї моменти. Так, наприклад, після Скнилівської трагедії предстоятель УПЦ митрополит Володимир виступив із зверненням до українського народу, у якому відразу після слів співчуття наголошувалося на потребі "віддати належне державній владі і компетентним органам, які роблять все необхідне для виявлення причин, що є головною метою в розслідуванні для попередження аналогічних катастроф". При цьому митрополит визнає, що "на жаль, лихо є не рідкісною і епізодичною подією в житті нашої держави. Протягом останніх років різного роду нещастя вражають Україну". Предстоятель УПЦ переконаний, що усі ці біди в більшості випадків попередити лише організаційними заходами неможливо, бо вони є знаменнями Божими про неправильний спосіб життя. Митрополит глибоко стурбований тим, що різні сили шукатимуть серед винуватців трагедії своїх політичних противників, підуть шляхом недостойних інтриг, політичного торгу і безоглядної критики. "Подібні дії лише введуть народ у розпач, посіють сумніви в його власних силах, народять недовіру до будь-яких засобів, спрямованих на створення гідного нашого народу життя в Україні, що може завершитися важкими наслідками для нашої державності і спричинитися до занепаду її іміджу і в очах міжнародної громадської думки", - зазначає предстоятель [6].
Аналіз цього документа наштовхує на думку, що його авторів більше хвилює не доля людей, які загинули або постраждали, а тих, проти кого може бути скерований народний гнів. При цьому, гадаємо, доречно було б дещо перефразувати останню цитату, адже не щось інше, а саме Скнилівська та інші численні трагедії ввели народ у розпач, посіяли сумніви у його власних силах, породили недовіру та спричинилися до занепаду іміджу України в очах міжнародної громадської думки.
У церкви є багато претензій до нинішньої влади, але в цілому, а особливо в порівнянні з тією владою, що її репрезентував Президент Л.Кравчук, якому УПЦ й досьогодні не може пробачити підтримки патріарха Філарета, або перед загрозою приходу до влади у майбутньому націонал-демократичних сил, які вважають УПЦ "п`ятою колоною Москви", чинна влада видається для представників церкви якщо і не найкращим варіантом, то меншим злом. Тому ми бачимо численні спроби церкви "працювати" із владою. Із вуст церковних ієрархів можна почути багато нарікань у її бік, але це не огульні звинувачення заради самих звинувачень, а, так би мовити, "конструктивна критика", спрямована на те, щоб у межах можливого змінити на краще ставлення держави до УПЦ.
Для представників церкви показовим є приклад тих країн, де законодавчо закріплений особливий статус традиційних для цих держав релігійних організацій. Архієпископ Львівський Августин серед позитивних прикладів стосунків держави і церкви називає Грузію, де нещодавно було підписано "Конституційну угоду між Державою Грузія і Автокефальною Православною Апостольською Церквою Грузії", в якій, зокрема, зазначається: "Більшість населення Грузії - православні християни. Конституція Грузії визнає особливу роль Православної Церкви в історії країни. У розвинутих країнах світу історичні церкви отримали особливий юридичний статус. Згідно з Конституцією, Церква незалежна від Держави"[7]. Такі приклади спонукають УПЦ до дій, спрямованих на утвердження власного особливого юридичного статусу в Україні. Виходячи з цього, стає зрозумілим, чому саме ця церква є однією з найбільших прихильниць зміни законодавства у сфері державно-церковних та міжконфесійних відносин.
Однак, незважаючи на це, протягом другої половини 2002 року УПЦ зробила кілька заяв, у яких піддала жорсткій критиці законопроект "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті і релігійні організації", запропонований на розгляд парламентові Державним комітетом у справах релігій. 30 серпня 2002 року в листі Голові Верховної Ради В.Литвину митрополит Володимир висловив розуміння гострої необхідності прийняття нових нормативних актів з питань церковно-державних відносин і зміни та внесення доповнень до чинних законодавчих актів з цих питань, зокрема і до закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", оскільки від моменту його прийняття в Україні відбулися значні суспільно-політичні зміни. На переконання митрополита, усі спроби Держкомітету у справах релігій, починаючи з 1996 року, "переписати" Закон "Про свободу совісті і релігійні організації" закінчувались провалом, бо пропозиції містили норми гірші, ніж у чинному, більше обмежували релігійну свободу та релігійні права людини і супроводжувалися намаганнями певних політичних сил зламати сталу систему церковно-державних відносин і переглянути фундаментальні принципи релігійної свободи - одне з досягнень української демократії.
УПЦ при цьому послідовно захищає свою позицію, заявляючи, що підтримає майбутній закон лише у тому разі, якщо будуть повністю враховані її
Loading...

 
 

Цікаве