WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Історіософська інтерпретація минулого й сучасного України - Реферат

Історіософська інтерпретація минулого й сучасного України - Реферат

власного народу. Результати їх діянь - болісне проходження суспільства не через фазу "державного капіталізму", як це передбачалося основоположниками більшовизму, а через фазу грубозрівняльного "казарменого комунізму", у якому прихована структурна мутація поступово розривала зсередини сферу виробництва та управління.
Після вичерпання екстенсивних можливостей розвитку соціальна напруженість в СРСР стала виливатися у спалахи жорсткого насильства проти представників інших етносів. Деформації міжнаціональних відносин стали лише зовнішнім виявом класових, групових і корпоративних конфліктів, посилених засиллям бюрократизму. Соціалістична держава в радянському варіанті (і в цьому полягає іронія історії) стала сукупним експлуататором своїх громадян - не тільки трудових колективів, але й цілих етносів. Звідси походження хронічного дефіциту та безпрецедентного зростання тіньової економіки - фактично підпільного капіталістичного виробництва, що супроводжувалося криміналізацією. Суспільство стало усвідомлювати, що розв'язання національного питання - це насамперед проблема ліквідації неадекватності у соціальних відносинах. Процес набув незворотності, що призвело до краху радянської системи і розпаду СРСР.
У другому томі розглядається десятиріччя суспільної трансформації за умов незалежної України. Усвідомлення, що ситуація на межі 1992 - 1993 років уже сприймалася як переростання соціально-економічної кризи в чергову національну катастрофу, сформувала авторську думку про те, що "особливо нагальною стала потреба чіткого визначення стану суспільства і якісно нового етапу, до якого прагнемо, а також механізмів забезпечення переходу до нього" [т. 2, с. 9].
Слід зазначити, що автори ще в публікаціях початку 1990-х років віднесли, на мій погляд, справедливо ідеологію лібералізму до чергових ідеологічних міфів, який не матиме широкої підтримки серед населення так само, як і ідеологія крайнього націоналізму. Вони зазначають, що Україна не змириться також з роллю сировинного придатка, санітарного кордону чи "сірої зони" на периферії чиєїсь цивілізації, а скоріше шукатиме власний шлях до соціально сильної незалежної держави, яку б поважала світова спільнота [т. 2, с. 20]. Давайте погодимося, що пошуки здійснюватимуть конкретні політичні сили, навіть конкретні люди - політики. Тому завважу, що цей шлях надто тернистий, щоб усі, хто бажає такої України, під тиском різних обставин змогли його пройти.
Цікаво, що автори свідомо вмонтовують в структуру монографії цілі розділи, які вони публікували в різних виданнях впродовж 1990-х років, іноді навіть підкреслено акцентуючи на тому, що в тексті не зроблено жодних купюр чи редакційних вставок, що матеріал залишається автентичним. Очевидно, в цьому відбивається їхня впевненість у адекватному відображенні обраної моделі соціального розвитку України. Співставляючи ліберальну модель (з її гаслом необмеженої свободи і обмеженого захисту населення) з патерналістською (з мінімальною економічною свободою при наявності зрівняльного розподілу), автори виступають за "третій шлях" соціально сильної держави, який передбачає достатній ступінь економічної свободи, обмеженої проте вимогами соціальної справедливості в контексті підтримки найуразливіших верств населення [т. 2, с. 30]. Принагідно зверну увагу, що наша історія засвідчила: йти цим "третім шляхом" досить-таки складно.
У своїй аргументації науковці апелюють до авторитету В. Винниченка, який добре знав менталітет українського народу. Захищаючи принцип "знищення класів", В. Винниченко мав на увазі поступове витіснення з громадського життя факторів, які розколюють суспільство на ворожі класи і зумовлюють класовий характер панування еліти. Так, залучення робітника до участі в акціонуванні й ухваленні рішень, що стосуються компетенції власника, хоч і не перетворює робітника на "стовідсоткового" власника, але безумовно розмиває його визначеність як "стовідсоткового" найманого робітника. Автори наголошують, що нині "експлуатація полягає в тому, що суспільство не в змозі контролювати призначення й розподіл додаткового продукту. Останній свавільно здійснюється людьми, які володіють монополією прийняття рішень щодо використання засобів виробництва" [т. 2, с. 44].
Причиною становища, що склалося, є багато в чому об'єктивний процес одночасного формування засад приватної ініціативи громадянського суспільства і творення незалежної державності, де єдиним класом, що, як виявилося, спроможний артикулювати свій інтерес і піднести його до рівня загальнонаціонального, стала державна бюрократія. Попри всю казенність її життя і мислення, вона, тим не менше, на етапі становлення незалежної держави формулює ідеологію корпоративізму, виключає тим самим традиційне гасло класичного лібералізму "війна всіх проти всіх", передбачає стабілізацію відносин всередині виробничих колективів з державою на засадах "законності і порядку". Корисливий інтерес бюрократії та її гонитва за матеріальними благами є запорукою забезпечення нею дієвого й ефективного зв'язку корпорацій з державною бюрократією. Як би там не було, але на першому етапі утвердження незалежності феномен посилення ролі бюрократії став фактом доконаним. Принаймні українська реальність це підтверджує.
Ще одна примітна сторона другого тому дослідження - органічне включення в канву історичних роздумів матеріалів соціологічних опитувань. Ця принципова позиція навіть зафіксована в епіграфі. Одне з ключових положень соціології полягає в тому, що будь-які суспільні зміни не повинні завдавати народу страждань, котрі перевищують своєрідний "больовий поріг". Ситуація ускладнюється тим, що різні суспільства мають різні запаси міцності, тобто різний поріг, за яким дискомфортний стан переходить у стадію ірраціональної поведінки. І тут багато залежить від обраного шляху суспільних трансформацій, недопущення курсу на некритичне наслідування досвіду інших країн, недопущення жодних імітацій, що стимулюють поспішність,зловживання вольовими методами, прагнення сформувати громадські інституції, для розвитку яких у країні немає соціально-політичних передумов.
Можна погодитися з авторами, що після серпня 1991 року жоден демократичний суспільно-політичний рух України не мав програми перебудови суспільства. Виступаючи під гаслами відродження прав людини, розбудови громадянського суспільства, правової держави та ринкової економіки, політики "нової хвилі" не змогли дійти до того, як і за допомогою яких механізмів визначені цілі можуть бути реалізовані [т. 2, с. 128]. Парадокс ситуації полягав у тому, що брак чіткої програми зовсім не свідчив на той час про слабкість цих рухів чи їх нерішучість. Більше того, саме розмитість програми й стала передумовою об'єднання їх усіх на платформі противників КПРС. Подальші події 1990-х років засвідчили, що Україні, на відміну від деяких країн пострадянського простору, вдалося уникнути фази відвертих силових зіткнень. При всіх негараздах суспільство вийшло на новий рівень громадянського консенсусу й консолідації. З прийняттям Конституції України 1996 року завершувалася фаза революційних змін, закладалися основи нового соціально-економічного ладу на грядущі десятиліття.
Вже з середини 1990-х років автори зазначали, що завдання наступного етапу - досягти стабільності й прогнозованості. Привертає увагу положення про високу ймовірність входження українського суспільства у своєрідну фазу "термідору" (аналогія з французькою революцією 1789 року), яку "не слід вважати якимось державним переворотом", оскільки в результаті такого
Loading...

 
 

Цікаве