WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Історіософська інтерпретація минулого й сучасного України - Реферат

Історіософська інтерпретація минулого й сучасного України - Реферат

незрілості соціальної структури: недорозвиненість українського міста, слабосилість міщанства, мала чисельність інтелігентських верхів і їх занепад внаслідок полонізації чи еміграції на російські землі. Тут доречно говорити, що у той період соціальна структура лише почала формуватися. Крім того, за здобуття незалежності було заплачено неймовірно високу ціну - втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир становили близько 65 - 70 % усіх українців (від 3 до 3,5 млн. осіб). Відтак пересвідчуємося, що незалежність коштує дуже дорого.
Як наслідок - психологічна втома широких верств населення, розчарування у власній старшині через хаос і чвари кількох правлячих одночасно гетьманів, зневіра людей у здатності взяти на себе тягар відповідальності як за власне життя, так і за благополуччя в суспільстві. Все це хитнуло маятник української історії в іншому від "вестернізації" напрямі. Виник потяг до авторитаризму, прагнення знайти правду назовні - через приєднання до твердого режиму православного російського царя. Трагізм ситуації виявився в тому, що покріпачення України імперським режимом Росії стало, за великим рахунком, результатом рішення економічно й соціально слабких елементів українського суспільства стати під захист сильних, бо самостійне ведення господарства стало вкрай обтяжливим.
У дослідженні дискутується ще один урок історії, який, на переконання авторів, полягає в тому, що культурний потенціал народу й державна незалежність - речі взаємопов'язані, хоча взаємозалежність тут скоріш опосередкована. Посилаючись на визнання російського дослідника М. Трубецького, автори зазначають, що впродовж XV - першої половини XVII століть європеїзована культура Русі-України й культура Русі Московської розвивалися настільки різними шляхами, що до середини XVIII століття різниця між ними стала надзвичайно глибокою [т. 1, с. 120]. Тим не менше, у прагненнях Петра І "європеїзувати" Росію саме українські культурні діячі стали головною силою у піднесенні освіти, науки й культури. Так, реформування Московської духовної академії в культурному розумінні було не чим іншим, як запровадженням в адміністративному порядку у Великоросії того, що вже було в Україні. Творча діяльність українців ставала невід'ємною належністю російської культури, а Україна тих часів - головним постачальником кадрів.
Однак наприкінці XVIII - початку XIX століть становище змінилося принципово. Із скасуванням Гетьманщини, з повною втратою самоуправління (хай і куцого в межах Російської імперії) Україна позбулася і свого пріоритету в культурній сфері. Настають інші часи, коли, за оцінкою С. Єфремова, серед вищих російських кіл, де ще в першій половині XVIII століття перед вели більш культурні українці, настала рішуча реакція: російська знать мстилася за своє пониження, і кінець віку бачить вже іншу ситуацію. Українство - це вже провінціалізм, мужицтво і некультурність, а замість недавньої моди на українців настало модне "осміювання малоросів" [т. 1, с. 124].
За таких умов значна частина українського панства була деморалізована, стала цуратися свого народу, служила імперії за чини і жалування. Інша частина проймалася духом подвійного патріотизму - лояльності до Російської імперії при збереженні своєї національної ідентичності. Імперське мислення посідало важливе місце у світогляді й системі цінностей цих людей. В цілому привілейована військово-бюрократична каста на чолі з царем всія Русі стала досить космополітичним утворенням: еліта національних окраїн, яка б могла очолити національно-визвольний рух, поглиналась імперською бюрократією. Та щоб потрапити до цієї касти, слід було говорити російською мовою, засвоїти російські традиції й погляди. Урядова політика зводилася до того, щоб не допустити жодного українства - ні радикального, ні поміркованого, ні клерикального. Вперто проводився курс і на русифікацію широких верств українського населення задля перетворення його на своєрідного етнічного донора.
Ці фактори спонукали українських громадських діячів на початку ХХ століття до песимістичних висновків щодо браку ґрунту для українського державного сепаратизму, але наявності певних передумов для "політичної і національної автономії української на ґрунті земської автономії" [т. 1. с. 134]. Відтак центральною темою ХХ століття стає перетворення етнічної спільноти на свідому політичну й культурну спільноту.
Проблема формування української модерної нації - провідна тема двотомника. Проблема, скажемо відверто, драматична, бо лютнева революція 1917 року застала Україну з усіма типовими ознаками "малого народу" - без виробленої соціально-економічної структури, без політичної тканини, без чіткого розуміння своїх завдань і можливостей. Те, що Україна входила до складу Російської імперії вже близько 250 років, що українська еліта вклала в розбудову імперії чималий внесок і при цьому розв'язала низку геополітичних проблем об'єднання більшості українських земель - все це змушувало діячів Центральної Ради шукати компромісу між національними й імперськими інтересами на платформі федералізму. Доля федералістської ідеї залежала від наявності у панівній російській нації сил, готових її сприйняти. Проте перебіг подій 1917 року засвідчив, що реальними альтернативами для нашої країни стали або незалежна Україна, або національне забуття. За короткий період від березня 1917 до зими 1917 - 1918 років тисячі вчорашніх "малоросів" перетворилися на національно свідомих українських патріотів і потенційних "сепаратистів", які прийшли до розуміння необхідності проголошення самостійності України. Такий перебіг подій підтверджує мою тезу про міцні засади субстракти у структурі національної свідомості українського народу, власне єства українськості, яка завжди шукала можливостей для свого виявлення. І ця українськість за найпершої нагоди заявляла про себе і прагнула утвердитися в суспільному бутті. На жаль, такі нагоди траплялися в нашій історії не часто.
Аналізуючи події української революції 1917 - 1920 років, автори констатують, що хоча революція й не досягла поставленої мети, але дала поштовх до внутрішнього переродження українського суспільства, перед усім світом заявила про Україну як про політичну націю. Саме на цьому фундаменті, незважаючи на всі перипетії радянського періоду, й відбувався розвиток ідеї самостійної української держави [т. 1, с. 196].
Як на мене, сильна сторона двотомника в тому, що справедливе критичне переосмислення періоду більшовизму не обернулося аніапологетикою дожовтневої історії, ані однобічним вихвалянням опонентів більшовизму. Немає тут місця і позиції безстороннього спостерігача, який лише систематизує події і викладає як такі, вносячи лише поодинокі деталі й уточнення. Власне, це закономірно, адже історіософський підхід змушує дослідника не відсторонюватися від історичних подій, а, навпаки, спонукає перейматися долею народу, яка на тому відтинку історичного часу кинула його у горно революції. Звідси - переусвідомлення авторами її ходу та результатів, розкриття змісту революції як своєрідного апокаліпсису історії, як суду над історією всередині самої історії, коли правлячі кола виявилися нездатними знайти адекватну відповідь на виклики часу. Логічно, що філософський розділ "Джерела і сутність тоталітаризму" доповнюється розділом "Сталінізм проти України", де йдеться про практику тоталітарно-репресивного режиму, який здійснювався руками мігрантів - місіонерів комуністичної ідеї - та місцевих політиків-пристосуванців, що свідомо чи несвідомо стали на шлях зради інтересів
Loading...

 
 

Цікаве