WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Історіософська інтерпретація минулого й сучасного України - Реферат

Історіософська інтерпретація минулого й сучасного України - Реферат


Реферат на тему:
Історіософська інтерпретація минулого й сучасного України
Україна: проблеми самоорганізації.: [В 2 т.] / В. Кремень, Д. Табачник, В. Ткаченко. К.: Промінь, 2003 - Т. 1. Критика історичного досвіду. - 384 с. ; Т. 2. Десятиріччя суспільної трансформації. - 464 с.
Вихід двотомника "Україна: проблеми самоорганізації" на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою соціально значущих видань є помітним явищем в сучасній науці і спонукає до роздумів над актуальними проблемами суспільних процесів в країні за роки її незалежності. Праця стала своєрідним підсумком десятирічного творчого співробітництва авторів, які викладали свої погляди у монографіях "Україна: альтернативи поступу" (1996 р.), "Україна: шлях до себе" (1998 р.) та в інших публікаціях. У двотомнику продовжено період дослідження, залучено низку нових вітчизняних і зарубіжних видань, детальніше проаналізовано проблеми, про які раніше говорилося побіжно.
У першому томі осмислюється історичний досвід України з найдавніших часів до проголошення незалежності. В другому критично аналізується перше десятиріччя суспільної трансформації в новітніх тенденціях світового розвитку. Позицію авторів щодо часового фактора в осмисленні історії України влучно ілюструє винесений в епіграф вислів Августина Блаженного: "Неточно висловлюються про три часи, коли кажуть: минуле, сучасне й майбутнє; а було б точніше, здається, висловлюватися так: сучасне минулого, сучасне майбутнього".
В цілому праця "Україна: проблеми самоорганізації" є, на мою думку, вдалою спробою заповнити прогалину, яка утворилася після визнання у нас на початку 1990-х років історіософії як нової наукової дисципліни. Формально вона увійшла в класифікатор ВАКу, але реальні дослідження, з різних причин, припізнилися. У цьому контексті спільні роботи В. Кременя, Д. Табачника й В. Ткаченка варто оцінювати як студії в площині історіософських досліджень на конкретних матеріалах України. По суті, підвалини вітчизняної історіософії лише закладаються і, зрозуміло, в цілому проблема цієї галузі як дослідницького напряму залишається актуальною. Це засвідчує і її громадсько-політичний контекст. Нинішня історіософія України перебирає на себе, до певної міри, функцію національної ідеї, а остання отримує шанс стати своєрідним "щоденним референдумом" стосовно злободенних питань: ким ми були в минулому, ким є сьогодні й ким прагнемо стати в майбутньому?
Було б прикро, якби в суспільстві не знайшлося сил, передусім в інтелектуальній еліті, котрі постійно виносили б ці питання до дискусії. Інакше це був би небезпечний симптом того, що національна еліта не виконує притаманних їй функцій - будити національну свідомість. Більше того - навіть роз'ятрювати національний сором заради стимулювання здорових сил народу до активної життєвої позиції. Аналіз монографічного дослідження "Україна: проблеми самоорганізації" засвідчує, що зазначені проблеми поставлено. Автори викладають і своє бачення платформи задля досягнення національного консенсусу: стосовно минулого - спільна слава і спільна спокута допущених помилок, на майбутнє - спільна конструктивна програма дій, досягнута в процесі громадського діалогу.
Книга відзначається новизною методологічного підходу: автори розглядають історичну "стрілу часу" України як рівнодіючу безлічі факторів (територіально-географічних, етнічних, формаційно-класових, цивілізаційних чи державницьких) що, перетинаючись, надають траєкторії суспільного поступу нашої країни неповторної самобутності [т. 1, с. 28].
Одне з базових положень авторів полягає в тому, що успіх будь-яких суспільних трансформацій, в тому числі й державотворення, забезпечується лише на шляху віднайдення міри відповідності між новими соціальними відносинами й традиційною культурою. Автори слушно наголошують, що культура як своєрідний генетичний код самоорганізації суспільства включає в себе цілий комплекс системоутворюючих принципів, цінностей і норм. Перехід від однієї стадії суспільного розвитку до іншої відбувається не лише у взаємодії, але й у конфлікті з усталеною культурою. Так, намагання поєднати в Україні переважно східну грецько-візантійську релігійну і культурну традицію із здебільш західною суспільною і політичною структурою впродовж всієї історії створювало в українському суспільстві суперечливість високої напруги. На жаль, і за часів Київської Русі, і за козаччини спроби подолати протиріччя за рахунок синтезу спадщини Сходу і Заходу зазнавали невдач. Автори висловлюють упевненість (і наводять для цього вагомі аргументи), що це завдання може бути виконане в рамках "Великої Європи" у ХХІ столітті.
Двотомник позначений своєрідним характером викладу матеріалу, притаманного лише цьому авторському колективу. Складається переконання, що автори переймаються не так констатацією фактологічного матеріалу, як "роздумами з нагоди" тих чи інших переломних подій історії України, внаслідок чого наукова праця тяжіє до жанру "дослідницького есе" й тим самим розширює коло читачів. Трактування суспільного поступу як процесу самоорганізації людей виводить дискусію з площини вишукування якихось "споконвічних ворогів", що нібито заступили українському народові шлях до прогресу, і переводить розмову в конструктивне русло критичного аналізу власного історичного досвіду і пошуку внутрішніх ресурсів для суспільного поступу.
Кожному поколінню час кидає свій виклик. І кожне покоління покликане дати свою (і лише свою!) версію відповіді, ставлячи запитання і до історії, і до сучасності. Торкаючись походження українського народу, автори трактують давньоруську народність як пульсуюче суспільно-політичне явище, де процеси консолідації то прискорювалися, то уповільнювалися. Зрештою це призвело до утворення трьох самобутніх культурних ландшафтів: південно-західного, північно-східного й північно-західного. В подальшому великі історико-політичні події ХІІІ - ХV століть посилили різницю, поклавши її в основу остаточного формування українського, білоруського і російського народів. Саме такий шлях їх формування знімає з порядку денного дискусію про те, які з етносів або їх представників, що живуть нині на терені України, є автохтонними. Привертає увагу наведене авторами судження В. Липинського, що основною різницею між росіянами і українцями стала не мова, не походження і не віра, "а інший, витворений віками устрій політичний", "інше взаємовідношення верхів і низів, держави й громадянства" (т. 2, с. 451). Сучасні дискусії щодо реформування політичної структури в Росії у бік посилення президентських повноважень, а в Україні - у бік збільшення повноважень парламенту, очевидно, дають підстави вважати таке судження слушним.
Роздуми авторів наштовхують на висновок щодо неоднозначних перспектив суспільно-політичної та економічної "європеїзації" за умови, якщо ці процеси не будуть збалансовані належним чином з традиційною культурою. Вчені покликаються передусім на невдалу спробу форсованої "вестернізації", якавідбувалася свого часу в Україні після інкорпорації українських земель до складу Польщі (Люблінська унія 1569 р.). Жорстке запровадження польських порядків в Україні призвело до національної, соціальної та релігійної ворожнечі, а відтак і до визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Попри безсумнівні успіхи цієї боротьби, козацька верхівка, на жаль, в цілому виявилася не готовою вирішити проблеми самоорганізації українського суспільства в незалежній державі. Слід зважити й на несприятливі об'єктивні фактори
Loading...

 
 

Цікаве