WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Інститут президентства: походження та сутність феномена - Реферат

Інститут президентства: походження та сутність феномена - Реферат

як загальну назву, назву, яка об'єднує ці два нововиявлені види республіки.
Повертаючись до конкретної, української, ситуації, пригадаємо, що на самому початку ХХІ століття і перший Президент України Л. Кравчук стверджував, що в Україні утвердилась президентсько-парламентська форма правління [30]. Дисонансом прозвучала думка діючого Президента Л. Кучми: "У нас немає президентсько-парламентської республіки з однієї причини - тому, що немає закладених у Конституції тих важелів і противаг, які б давали можливість існувати дійсно президентсько-парламентській республіці" [31] (тобто "напівпрезидентській" чи "змішаній"). З цим положенням можна абсолютно погодитися, якщо проаналізувати українську Конституцію й політичні реалії крізь призму положень, про які говорилося вище і які закріплюють базові ознаки напівпрезидентської республіки.
А що ж в такому разі є в Україні?
Найперше відзначимо, що на пострадянських просторах і сьогодні тривають активні спроби розглядати позиціювання президента як становище над. Продукуються концепції поділу влади не на три класичні гілки, а на чотири: до законодавчої, виконавчої та судової додається ще й президентська. Так, приміром, у коментарях до російської конституції початку 1990-х років, зокрема, говорилося: "Ми є свідками досить чіткого юридичного оформлення ще однієї гілки влади - президентської" [32]. "Український відгук" не забарився, і за кілька років вже українські науковці твердили: "Перелік повноважень Президента як у сфері нормативного регулювання суспільних відносин, так і в сфері втілення Конституції і законів України в життя, його вплив на діяльність уряду, здійснювану в державі кадрову політику ставить його у проміжне становище між всіма гілками влади… Якщо ж врахувати й те, що він є главою держави і тільки він може уособлювати державу як всередині країни, так і за її межами у відносинах з іншими державами… то є всі підстави виділяти його в окрему гілку влади,яка має бути цементуючим началом у всьому державному механізмі" [33].
Декларуючи президентство як "особливу владу", зацікавленні в Російській Федерації, зокрема, Ю. Лужков, чітко рухаються в обраному напрямку, наголошуючи, що "необхідно …підвищити ефективність функціонування інституту Президента як центрального інституту всієї політичної системи" [34].
Отже, президенти на пострадянських просторах можуть в деяких випадках поступово перетворитися на своєрідних модифікованих (виборних) монархів - глав держав. У них, як вже нині застерігають деякі дослідники, будуть досить великі права, але - жодної відповідальності. У зв'язку з цим російський вчений Д. Златопольський, зокрема, зазначає, що президенти республік в державах Східної Європи можуть бути притягнені до відповідальності лише у випадку порушення конституції чи закону. Відтак в конституційному регулюванні є суттєві лакуни, оскільки немає розв'язання головного питання: про відповідальність того чи того президента за всю поточну, повсякденну державну роботу, коли він не порушує конституції чи законів, але все ж його рішення, дії та вчинки фактично завдають шкоди інтересам держави й народу, благополуччю останнього і в силу цього перебувають в суттєвому протиріччі з усією законодавчою та іншою діяльністю парламенту [35].
Показово, що президента, який так чи інакше своїми діями завдав шкоди державі, можна позбавити влади в результаті імпічменту. Однак, як зауважують юристи, те, що є юридично можливим, практично - нереальне.
До цього варто додати, що президенти на пострадянських просторах відзначаються не тільки прагненням бути президентами-довгожителями (як, наприклад, президент Білорусі), але й бажанням (коли обставини складуться не на їхню користь і президентську посаду все ж доведеться залишити) не опинитися в аутсайдерах. Відтак вони стають творцями своєрідних "запобіжників" у вигляді, наприклад, забезпечення собі пожиттєвого місця у верхній палаті парламенту.
Прикметно, що цим "винаходом" у світі користуються вже давно. Прикладом є Чилі, де після президентських виборів 1989 року (метою яких був перехід від військової диктатури до демократії) і приходу до влади спочатку П. Ейлвіна, а затим Е. Фрея, довічним сенатором став А. Піночет. Навіщо колишньому диктаторові знадобилося це звання? Західні експерти вважають, що тільки заради одного: аби уникнути відповідальності за скоєні в часи диктаторства репресії. Зарезервували собі "спокій" до кінця життя за допомогою заздалегідь проведеного на законодавчому рівні "бронювання" місця у верхній палаті парламенту президенти й таких латиноамериканських країн, як Уругвай та Венесуела. У "старих" же демократіях тільки в Італії (яка є по суті парламентською республікою, а відтак президент має значно менше прав, ніж при президентській формі правління), президент, отримавши префікс екс- в означенні свого статусу, стає членом верхньої палати парламенту.
На пострадянських просторах аналогічним чином подбав про своє безхмарне майбутнє президент Казахстану. Однак в сенатори він не поспішає. Перебуваючи на посаді з лютого 1990 року, він переобирався у 1991, 1995 і 1999 роках. Останнього разу - на семирічний термін. Крім того, 27 червня 2000 року парламент Казахстану ухвалив закон "Про першого Президента Республіки Казахстан", яким надав Н. Назарбаєву цілий ряд пожиттєвих прерогатив: звертатися до народу республіки, державних органів, посадових осіб з пропозиціями щодо актуальних питань розвитку суспільства (при цьому останні не можуть відмовитися від розгляду президентських ініціатив). Н. Назарбаєв також отримав право виступати перед парламентом та на засіданнях уряду при обговоренні пріоритетних питань, голосувати в Асамблеї народів Казахстану, входити до складу Ради безпеки, вносити пропозиції чинному президентові (щодо кадрових питань, запровадження надзвичайного стану в країні, використання війська республіки тощо).
В ситуації, коли президент стає "четвертою владою" - ніби поруч із законодавчою, виконавчою, судовою, а в дійсності перетворюється на владу над, то характеризувати таку форму правління за допомогою понять парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська республіка, можливо, й буде доцільно. Адже тоді фактично йтиметься тільки про дві реальні гілки влади - президентську й парламентську, а дві інші (виконавча та судова) будуть позбавлені навіть мінімальної автономії й виконуватимуть суто технічні - допоміжні - функції. З часом, можливо, відпаде потреба й у виокремленні парламентської гілки влади: залишиться єдина влада над.
Loading...

 
 

Цікаве