WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Імперативи формування і розвитку інституту соціального діалогу - Реферат

Імперативи формування і розвитку інституту соціального діалогу - Реферат

свободою від бідності. Люди дійшли висновку, що мирне суспільство неможливе без задоволення цих основних потреб людини. Це було логічним продовженням ідей Атлантичної хартії, підписаної 1941 року президентом США Ф. Рузвельтом і прем'єр-міністром Великої Британії В. Черчіллем. Саме цей документ став прообразом Хартії ООН.
Після Другої світової війни міжнародна спільнота усвідомила, що вона не може лишатися байдужою, коли в будь-якій країні правам людини праці чи соціально вразливим верствам населення загрожує небезпека.
Хоча ООН ніколи жодним чином не впливала на соціальну політику будь-якої держави, вона все ж стала частиною історичної кон'юнктури сил. Відтак, термінологія та аналітичний апарат, що використовуються в соціально-політичних дослідженнях, у більшості країн набули тотожності. Внаслідок цього було визнано за необхідне уніфікувати загальновизнані норми в правових актах. 1948 року було прийнято Загальну декларацію прав людини, у якій вперше узагальнено ідеї прав і свобод, включно з громадянськими і соціальними, котрі мають визнаватися в цивілізованому суспільстві.
В цьому документі, в контексті нашого дослідження, можемо визначити методологічне підґрунтя соціального діалогу в будь-якій країні, де гарантуються: негативні права - громадянські й політичні (ст. 2 - 1 Декларації), які обмежують можливі негативні дії держави щодо фізичної особи. Ці права мають забезпечувати конкретній людині захист від будь-якого обмеження свободи; позитивні права - економічні, соціальні, культурні (ст. 22 - 27). Вони зобов'язують державу вдаватися до певних позитивних дій щодо фізичної особи: гарантування та задоволення базових мінімальних життєвих потреб (кожній базовій потребі відповідає певне позитивне право). Ці дії спрямовані на забезпечення соціальної справедливості, захисту від бідності, участь громадян у соціальному, економічному та культурному житті; колективні права (ст. 28) передбачають, що кожна людина має право на те, щоб її соціальні гарантії і свободи, викладені в Декларації, були виконані.
Важливим документом, що регулює і гарантує просування до забезпечення соціального добробуту за участю всіх учасників соціального діалогу, стала Європейська соціальна хартія 1961 року, яка проголосила право людини на соціальний прогрес. Ще одним важливим етапом на цьому шляху стало прийняття 1966 року Міжнародного пакту про соціальні та економічні права, який набув чинності 1976 року. Цим документом було закріплено: право на працю (ст. 6, 7), право на членство у профспілках (ст. 8), право на соціальне забезпечення (ст. 9), право на охорону сім'ї (ст. 10), право на достатній життєвий рівень (ст. 11).
Ототожненню Заходу з модерном, очевидно, посприяло дослідження У. Ростоу "Стадії економічного зростання: некомуністичний Маніфест" (1960 рік). Вчений виокремив п'ять основних стадій розвитку суспільства, логічним завершенням якого проголошувалось "суспільство масового споживання", в якому економічна структура зміщується до сфери послуг і виробництва товарів тривалого користування. Згодом У. Ростоу виокремив ще й шосту стадію - "пошук якості" соціального життя. Він вважав, що Північна Америка досягла вищої стадії розвитку. Не набагато відстали від неї країни Західної Європи. Інші ж країни світу теж рано чи пізно пройдуть такий шлях.
З 1970-х років у міжнародній практиці закріпився термін "соціальне забезпечення". Зокрема, аналіз суті різних його сторін здійснено в монографічних дослідженнях з проблем права і практики досягнення "достатнього життєвого рівня". Причому різні автори - фахівці у цій сфері, такі як Д. Пітерс, Д. Бергман, Ван Ландендонк, Р. Паррі, Б. Шульт, Г. Пероне, Б. Дікон, М. Халс, П. Станс та інші, дотримуються спільної думки: ідею "protection" (захисту) вони застосовують щодо захисту права на працю, соціальне забезпечення, членство у профспілках, на охорону сім'ї та достатній життєвий рівень щодо окремої особи і навіть щодо змісту і мети самого соціального забезпечення. Зрештою, цей же термін було застосовано і в Доповіді МОП "ХХІ сторіччя: розвиток соціального забезпечення". Інша справа - шляхи досягнення й критерії норм соціального забезпечення, причини появи і роль в цьому процесі всіх трьох сторін - учасників соціального діалогу.
Отже, розуміння суті процесу соціального забезпечення на межі ХХ - ХХІ століть незмінно ґрунтується на нормах міжнародного права, одним з визначальних джерел якого вважається Конвенція Міжнародної Організації Праці №102 про мінімальні норми соціального забезпечення. Згідно з Конвенцією, до сфери соціального забезпечення належать медична допомога, допомоги на випадок безробіття, пенсійного віку, трудового каліцтва або професійного захворювання, інвалідності, втрати годувальника, у зв'язку з вагітністю і пологами, сімейні допомоги. Все це стало підставою підписання державами-членами ЄС Європейської хартії про основні соціальні права трудящих (Страсбург, 1989 рік). Статтею 10 цього документа закріплено права у сфері соціального забезпечення. Так, громадяни, що працюють, мають право на адекватний до одержаного доходу соціальний захист та соціальне забезпечення у випадку втрати заробітку, що настає в результаті соціального ризику. Непрацюючі ж громадяни, котрі не мають засобів до існування, мають право на соціальну допомогу в розмірі прожиткового мінімуму.
Ось так в останню чверть ХХ століття було покладено початок швидкій зміні поглядів на місце і роль держави у наданні соціальних гарантій, як і, власне, критеріїв та умов досягнення її громадянами "достатнього життєвого рівня". Якщо узагальнити тенденції, що справили вплив на активізацію процесу соціального діалогу, то серед основних були такі.
По-перше, зневіра в "державу загального добробуту", а точніше - у спроможність бюрократичних інституцій вирішувати соціальні проблеми. При цьому, з'явилися недержавні (неприбуткові, некомерційні, волонтерські) організації. Їх перевагою були гнучкість, менше витрачання коштів на здійснення акцій, спеціалізація та неформальність.
По-друге, ідеологія "правого крила" - прем'єр-міністра Великої Британії М. Тетчер і президента США Р. Рейгана: роль урядів у досягненні нових стандартів добробуту для всіх членів суспільства має постійно зменшуватися; це пов'язується не з фінансуванням, а з переконанням, що коли певна державна інституція постійно допомагатиме людям, то вони стануть назавжди від неї залежними.
По-третє, комунікаційні ідеї американського соціолога Е. Еціоні: люди повинні об'єднувати зусилля для відродження громад. Тут же й виклик"професіоналізму": ніхто краще, ніж громада, не знає, як вирішити проблеми; волонтерські організації, групи самодопомоги - найкращі представники громад. (Детальний аналіз цього явища міститься у розділі "Криза держави загального добробуту: історичні перспективи" монографії "Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки" (К.: Основи, 1996. - 237 с.) канадського економіста Теренса М. Ганслі, який узагальнив матеріали Віденського Європейського центру дослідження соціальної держави загального добробуту як робочого органу ООН, де вчений працював у складі експертної групи).
І, нарешті,
Loading...

 
 

Цікаве