WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Імперативи формування і розвитку інституту соціального діалогу - Реферат

Імперативи формування і розвитку інституту соціального діалогу - Реферат

наукові комісії для визначення орієнтації національної політики" [18, с. 41].
Слід зазначити, що, з урахуванням саме останніх висновків, у дослідницькій літературі повелося наголошувати, що на порядку денному постало питання виокремлення соціальної політики. Це стало причиною прагнення подолати соціальні наслідки проблем, характерних для пізньої стадії промислової революції. Все це, за словами Т. Ганслі, "можна порівняти з трансформацією світу, яку ми переживаємо сьогодні. Тривалі спади, голод, популяційні переміщення, етнічні й національні конфлікти, технологічне просування поколінь, використання дитячої праці, неконтрольовані спалахи інфекційних хвороб - усе це звучить цілком по-сучасному.
На початку ХХ століття економіку було трансформовано, і величезна економічна потуга опинилася в руках нових підприємців - власників заводів і виробничих ліній. Для соціальної рівноваги виникла потреба в захисті виробників та сімей, і в центрі соціального й політичного конфлікту зародилася соціальна політика" [19, с. 40 - 42]. Цим і пояснюється те, що у 1930-ті роки на Заході поширилися ідеї школи "людських відносин" Е. Мейо та А. Маслоу. Вивчаючи їх вплив на держави в цілому, а також різних їх складових (умови і організація праці, заробітна платня, міжособистісні стосунки, стиль керівництва) на підвищення продуктивності праці, Е. Мейо дійшов висновку про особливу роль людського чинника. Узагальнення емпіричних даних дозволило йому створити соціальну теорію менеджменту - "теорію людських стосунків" [20]. Звідси - поява, поряд з техніко-економічними, соціальних критеріїв в сучасних моделях управління.
Саме соціальні критерії в управлінських моделях знайшли відображення в концепції соціального партнерства, що з'явилися після Другої світової війни. У зарубіжній літературі безапеляційно стверджується, що не випадково саме в цей час виник термін "соціальне забезпечення", й більше того - таке забезпечення почало впроваджуватися на практиці. Першим увів його в обіг ще 1934 року президент США Ф. Рузвельт, який в одному з розділів програми "New Deal" передбачив Social Security Act (Акт про соціальне забезпечення).
(Ця точка зору, до речі, не співпадає з традиційними висновками радянських дослідників, які формально правильно стверджують, що тут пріоритет належить Росії, оскільки 31 жовтня 1918 року Рада Народних Комісарів РФСРР затвердила Положення про соціальне забезпечення трудящих. І лише після цього цей термін поширився в світі. [Див: Болотіна Н. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблеми термінів і понять // Право України. - 2000. - №4. - С. 35]).
Обгрунтованою є думка, що значний внесок у розуміння необхідності соціального захисту, політичних та економічних прав і свобод людини праці, з точки зору гарантій державної соціальної політики, вніс В. Беверідж. 1942 року він очолював парламентський комітет соціального страхування та соціальних служб, непрацездатності, пенсій, медичної допомоги, поховальних видатків, грошової допомоги матерям, вдовам та розлученим, а також дітям. З його ініціативи було запропоновано, щоби внески на соціальне страхування сплачували працедавці, наймані працівники, "самозайняті" особи та безробітні. А допомоги на дітей мали б виплачуватися із загальних річних доходів усіх сторін, що означало визнання спільної відповідальності громадян за добробут.
Протягом трьох повоєнних років пропозиції В. Беверіджа було введено в законодавство, хоча рівень виплат все ж не сягав прожиткового мінімуму. Та пізніше саме його пропозиції було покладено в основу ідеї "держави загального добробуту" (Welfare State), згідно з якою "людина має бути під опікою від колиски до труни". "Цінності, закладені після Другої світової війни в основу концепції "держави загального добробуту", своїм корінням сягали ліберальної традиції ХІХ століття і остаточно сформувалися в період між двома світовими війнами у цілісну систему переконань, - зазначав англійський дослідник Р. Шуламіт. - Згідно з цією концепцією, по-перше, всі громадяни повинні мати рівні можливості; по-друге, соціальні й особисті проблеми детермінуються більшою мірою соціально-економічними умовами існування, ніж індивідуальними особливостями їх носіїв; по-третє, суспільство відповідає за всіх своїх громадян, і, зокрема, за тих, які з певних причин стають вразливішими" [21, с. 9 - 10].
Згодом термін "держава загального добробуту" став не лише формулою, що визначає спосіб організації системи, зняття соціального конфлікту і необхідності ведення соціального діалогу, а й нормативним поняттям. "Державу загального добробуту" стали вважати ідеалом, згідно з яким кожен громадянин має право на одержання послуг. У Великій Британії це було визнано всупереч Закону про бідність 1834 року, згідно з яким підтримка надавалась тільки найбіднішим: статус такої людини був принизливим, оскільки вона мала користуватися "щедротами" тих, хто мав фінансові можливості "зглянутися" над "злидарями".
Новий принцип майже одночасно було визнано в США, Канаді й Австралії. "Держава загального добробуту", на відміну від положень британського закону про бідність, вибудовувалась на засадах гарантій для всіх громадян, а не лише для людей найманої праці.
У 1950 - 1960-ті роки економіка країн Західної Європи розвивалась надзвичайно динамічно. Темпи її зростання перевищували навіть американські. "Темп зростання був таким високим, що, як одного разу зазначив економіст Джон Кеннет Гелбрайт (1971), важче було б не зірвати його. Таке зростання, більш централізаторський уряд, значна роль організованої праці та домовленість на деяких національних рівнях між працедавцями, працівниками і урядом про те, що краще шукати консенсусу, ніж конфронтувати, - все це підтримувало швидкий розвиток систем держави загального добробуту. В історичних термінах це був час формування кон'юнктури: принципи та проект держави загального добробуту наперед опрацьовувалися національними комісіями" [22, с. 44 - 45].
В результаті практично всі західноєвропейські країни заходилися вдосконалювати свої системи соціального регулювання, хоча різниця між до- та післявоєнним періодом у них була меншою, ніж у Великій Британії. Це здійснювали Бельгія, Франція, Ірландія, Італія, Норвегія, Югославія. Наприклад, німецька модель соціальної політики, сформована на ідеях О. Бісмарка, передбачала тісний зв'язок соціального страхування та ринку праці з активною ініціативою держави і роботодавців в економічних процесах. Це і був шлях до заможності "по-німецьки". У Франції ж головна мета такої політики стала визначатися як поширення солідарності. Не випадково згодом саме французька стратегія довела свою перспективність і з часом стала домінувати вконцепціях країн ЄС [23, с. 119 - 120].
Отже, сучасні концепції розвитку інституту соціального діалогу, як і системи соціального захисту населення в широкому його розумінні, завдяки переконанню, що соціальна стабільність починається з гарантій працюючим громадянам, які і формують основи добробуту будь-якого суспільства, остаточно стали формуватися з кінця 1940-х років. Сплав теорії людських прав і політики став поєднувати свободу від гноблення з
Loading...

 
 

Цікаве