WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Імперативи формування і розвитку інституту соціального діалогу - Реферат

Імперативи формування і розвитку інституту соціального діалогу - Реферат

відповідності з великою кількістю їх можливих критеріїв, особливо тих критеріїв, що для них суттєвіші, ніж критерії, що характеризують інші групи" [10, c. 108].
Значну увагу цій "ключовій" проблемі співробітництва праці і капіталу приділяв А. Маршалл. Він підкреслював, що "соціальні мотиви взаємодіють з економічними: часто спостерігається тісна дружба між підприємцями та їх робітниками, причому жодна зі сторін не схильна вважати, що у випадку виникнення між ними неприємного інциденту вони обов'язково повинні конфліктувати; обидві сторони бажають зберегти за собою можливість безболісно порвати старі зв'язки, коли вони стають неприємними" [11, с. 353].
Згодом такі висновки ставали значною мірою вже відображенням реальних політичних процесів. Наприклад, в другій половині ХІХ століття в Німеччині та Великій Британії було прийнято закони про бідність. Багато дослідників приписують канцлерові Німеччини О. Бісмарку намір створити систему соціального захисту населення, спроможну запобігати соціальним конфліктам і потрясінням. В інших країнах Європи, передусім у скандинавських, в той період також звернули на цю проблему пильну увагу [12, с. 41].
На межі ХІХ - ХХ століть виникли й інші теоретичні концепції стосовно соціального порозуміння і розвитку. А в німецькому місті Ейзенахті було створено навіть Союз соціальної політики, члени якого виступали за впровадження соціальних реформ, спрямованих на гарантування належних умов життя для всіх громадян - аби уникнути революційних потрясінь
Окремі елементи процесів "співробітництва праці і капіталу" можна було помітити і в Україні. Так, зародження соціального страхування на наших теренах припадає на 90-ті роки ХІХ століття: 1899 року почало діяти Одеське товариство взаємного страхування фабрикантів та ремісників від нещасних випадків з їх робітниками і службовцями. 1903 року саме з урахуванням одеського досвіду та для недопущення конфліктів з тими, в кого "...доходи залежать від авансування праці капіталом" [13, c. 247], було прийнято закон про допомогу робітникам і службовцям, що потерпіли від нещасних випадків на виробництві. Відзначимо, що цей закон заклав підвалини не лише практики страхування працівників на випадок травм і захворювань, а й став першим вітчизняним прикладом вдалого пошуку врахування роботодавцями пропозицій робітників. Лише 1917 року, у зв'язку зі зміною державного устрою та громадянською війною, цей вид страхування припинив існування, але був частково відновлений 1921 року в умовах НЕПу (діяв до 1933 року) [14, с. 1].
Щоби розкрити сутність походження інституту соціального діалогу докладніше, не досить акцентувати увагу лише на "партнерстві капіталу і праці". Не менш важливо звернутися й до історії промислових (виробничих, трудових) конфліктів ХХ століття. Так, 1910 року Л. Ловел з Гарвардського університету закликав колег з Американської асоціації політичних наук ширше застосовувати емпіричні і практичні підходи в процесі вивчення таких подій. Він писав: "Головною лабораторією для справжньої роботи політичних інститутів є вже не бібліотека, а об'єктивна реальність суспільного життя. Саме там мають бути осмисленні ці феномени. Саме там вони мають бути безпосередньо розглянуті. Саме від їх вивчення там ми повинні очікувати найбільшого внеску в науку" [15, с. 43].
Аналіз засвідчує, що, за винятком раннього етапу розвитку капіталізму, правилом вирішення трудового конфлікту завжди ставав компроміс інтересів обох сторін соціально-трудових відносин. Відтак, в економічно розвинутих країнах почав постійно застосовуватися механізм колективних переговорів. На цих переговорах визначалися базові умови зайнятості та оплати праці, а також інші права працівників. Такий спосіб врегулювання соціально-трудових відносин став можливим за становлення правосуб'єктності працівників, які поступово ефективно використовували інструменти організованих форм політичного тиску та соціальної боротьби - страйки, профспілки, політичні партії.
Саме так раціональність функціонування економіки була модифікована соціальними чинниками, що призвело до потреби розуміння соціального спокою як найбажанішого стану стосунків між роботодавцями і працівниками, а ведення переговорів, компроміс та соціальні договори стали визнаватися найліпшим засобом гарантування цього стану. Більше того, яким би не здавався нераціональним такий механізм з точки зору дослідника, що аналізує економіку з позиції винятково економічної свободи, не буде помилкою стверджувати, що сучасні капіталістичні суспільства взяли, так би мовити, на озброєння найбільш добровільне обмеження цієї свободи, а не ризик втрати матеріальних і гуманітарних ресурсів внаслідок неконтрольованих соціальних конфліктів за умов необмеженої конкуренції.
Отже, вбачається важливим визначення умов, за яких можна забезпечити стійкий еволюційний розвиток суспільства. Це, до речі, в 1920-х роках довів засновник російської і американської соціологічних шкіл П. Сорокін. Він обґрунтував залежність рівня стабільності соціальної і політичної системи від двох основних чинників: рівня життя населення і ступеня диференціації прибутків. Чим нижчий рівень життя і більша різниця між багатими і бідними, тим вищий рівень соціальної напруженості, гучніші заклики до повалення влади і перерозподілу власності та створення робітничих організацій для захисту від загрози безробіття, хвороб і нещадної експлуатації. На практиці це призвело до того, що "політики відчули небезпеку безробіття як ґрунту для породження фанатичних рухів" [16, с. 41].
Згодом з'явилися перші державні програми запобігання конфліктам у сфері виробництва. Серед них - пільги для травмованих працівників, вдів та людей поважного віку, а також базові рівні захисту умов праці і колективні програми компенсації травмованим робітникам або членам їх сімей. З часом такі програми впроваджувалися вже з ініціативи самих роботодавців, хоча перші приклади такого "порозуміння" були "обмежені й дуже різнилися в окремих країнах та в окремих професійних групах" [17, с. 39].
Вдосконалення реальних форм і методів політики порозуміння з людиною праці стало пов'язуватися з переходом від окремих актів державної та інших форм благодійності щодо економічно і політично незахищених прошарків населення до створення загальнодержавних і місцевих управлінських систем соціальної допомоги.
Наступним потужним імпульсом до розширення практики соціального діалогу стала велика депресія 1930-х років та Друга світова війна. Депресія, зокрема, висвітлила недосконалість чинних на тоді програм страхування від безробіття. Місцеві програми соціальної допомоги також не могли забезпечити необхідних гарантій. І саме тому від середини 1930-х років не лише країни, які ще не мали програм страхування від безробіття, а й ті, що надбали певний досвід у цій сфері, стали розглядати можливість їхвдосконалення або включення їх до програм державного соціального забезпечення. "Далося взнаки і зростання радикальних рухів у Німеччині, а також усвідомлення союзниками того, що спільна підтримка воєнних зусиль вимагає захисту усталеного "способу життя". Багато країн на межі 1930 - 1940-х років створили
Loading...

 
 

Цікаве