WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → „Помаранчева революція” як криза легітимності владної еліти - Реферат

„Помаранчева революція” як криза легітимності владної еліти - Реферат


Реферат на тему:
"Помаранчева революція" як криза легітимності владної еліти
Аналізуються шляхи формування політичної еліти України. Робиться висновок, що після "помаранчевої революції" відкриваються нові перспективи для цих процесів. Політичній еліті в нових умовах належить не просто змінити свій імідж, але й сутність системи державного управління.
Політичні події, пов'язані з президентськими виборчими перегонами 2004 року, ще потребують глибокого наукового аналізу, але деякі висновки можна зробити вже сьогодні. Один з них такий: "помаранчева революція" продемонструвала глибоку кризу легітимності політичної влади в Україні та нездатність політичних еліт до компромісів і домовленостей в ході політичної боротьби. У нас і досі не вироблено системи державницьких консолідуючих цінностей, які б поділялися усіма впливовими політичними гравцями. А саме це є однією з головних умов створення ефективної демократичної влади.
Гострий дефіцит конструктивних підходів виявився вже під час виборчої кампанії, коли замість дискусії щодо реальних варіантів вирішення соціально-економічних проблем кандидати в президенти вдавалися до брутального силового тиску одне проти одного, змальовували ситуацію в чорно-білих тонах. Використовувалися технології провокування, розколу суспільства. Громадянське протистояння політтехнологи ретельно готували, ідеалізуючи свого кандидата та лякаючи наслідками альтернативного вибору, формуючи образ ворога, що підлягає політичному знищенню. Ворогуючі політичні еліти навіть не намагалися налагодити ефективні канали обміну інформацією, не було конференцій, зустрічей фахівців, круглих столів. Навіть дебати між кандидатами на пост Президента виливалися у взаємні звинувачення та приховані погрози.
Все це призвело до кризи легітимності виборчого процесу і владної еліти взагалі. У громадян формувалося суперечливе, а часто й негативне ставлення не тільки до кандидатів, але й до самих виборів. Виборча кампанія в такій ситуації перетворюється на ірраціональний процес: умовними стають передвиборчі програми, ефемерними - політичні партії та блоки, нераціональним видається й вибір кандидата під час голосування, оскільки мотиви виборця не мають надійних, об'єктивних засад.
Результатом цього є криза суспільної довіри, яка проявляється в тому, що громадяни не довіряють результатам виборів, а масові фальсифікації сприймають як звичайне явище. Не довіряє народ і владі, пікетуючи будинок Верховної Ради, Адміністрації Президента, Верховного Суду. Не довіряють одне одному й народні депутати: практикується "пакетне голосування" за законопроекти, ініційовані фігурантами політичної боротьби. Недовіра роз'єднує і жителів різних регіонів, які підозрюють одне одного в неповазі, ігноруванні своїх інтересів, несправедливості тощо.
Актуальна політична ситуація диктує необхідність пошуку консолідуючої ідеї заради демократичного єднання громадян і політичних еліт. Головне завдання полягає у відновленні довіри народу до влади, громадянина до громадянина. Треба нарешті усвідомити, що політичні чвари і деструктивна конфронтація в суспільстві XXI століття нагадує бійку матросів на палубі лайнера, що йде на дно через некерованість.
Об'єднатися українське суспільство має навколо якісних змін сутності політичного розвитку. За всі роки державної незалежності у нас відбувалися переважно кількісні зміни, створювався лише каркас демократичної влади. Парадокс у тому, що українська демократична форма наповнена невизначеним змістом, який частково складається з пережитків тоталітарно-авторитарного минулого, а частково - з новітніх явищ. Маємо демократичну (за формальними ознаками) владу, яка продукує недемократичну політику. Усунення цього протиріччя, у загальному вимірі, є основним завданням модернізації нашої політичної системи. Головним суб'єктом модернізаційних змін виступає, безумовно, політична еліта, яка має стати їх ініціатором і організатором. Як влучно сказав Л. Карсавін, "...нема розвитку без суб'єкта розвитку" [1].
Проблема формування і якісного оновлення політичної еліти особливо важлива для нашого суспільства. Історично склалося так, що Україна століттями входила до складу деспотичних держав, де не існувало уявлення про хоч відносну єдність інтересів правлячих класів і решти підданців. Модернізаційні перетворення здійснювалися згори вниз, без зворотних імпульсів. Тому на нашому ґрунті так погано приживалися правові норми, елементи самоврядування і громадянського суспільства. Склався глибокий культурний, майновий і статусний розрив між вузькою управлінською, культурною елітою і рештою населення. Глибина цього відчуження обумовлювалася тим, що носіями національних традицій були переважно представники простого люду. Що ж до української еліти, то вона часто мала маргінальний характер, була відірвана від власної культури і водночас не завжди могла засвоювати цінності та норми домінуючої (польської, російської) культури.
Сучасний розвиток, на жаль, не зняв цього протистояння, а поглибив його. Соціологічні опитування, проведені у жовтні 1998 року українсько-американським Центром стратегічних досліджень, показали, що громадяни України невдоволені владою в цілому; більш ніж у 70 % населення сформувалося переконання, що основні інститути суспільства діють не на його користь, їх очолюють корумповані, професійно непідготовлені лідери [2]. Та й нині ставлення суспільства до політичної еліти лишається переважно негативним: за даними Центру ім. О. Разумкова, негативно ставляться до еліти 54 % громадян, позитивно - лише 6 % [3].
В Україні ще не сформувалася соціальна сила, спроможна очолити процес модернізації. Сучасний підприємницький прошарок складає в основному "буржуазія в першому поколінні". Вона має досить низький рівень культури і освіти, не володіє баченням історичної перспективи, вдається до нецивілізованих методів привласнення матеріальних благ. Своєю поведінкою ця соціальна група дискредитує саму ідею модернізації та непрямо підтримує політичні сили, що виступають з позицій негативного популізму. За твердженням академіка І. Дзюби, "життєздатна еліта формується в процесі тривалого стабільного розвитку суспільства. У нас же відбувся раптовий викид у псевдоеліту, в якій змішалися осколки радянської партійної номенклатури, найметикованіші "ребята" з пізньокомсомольського господарства, політичні кар'єристи-демагоги, сумнівного походження скоробагатьки. На "дикому Заході" кажуть, що нувориші дають у другому поколінні політиків, а в третьому - вже й інтелектуалів. Наші ж нувориші - універсали, вони вже в першому поколінні є всім" [4]. Домінування такої специфічної еліти, на думку професора Ф. Рудича, обумовлює приватизацію влади. Сутність цього феномена полягає "у прагненні владних еліт збільшити владу заради самої влади з тим, щоб використати її для розподілу державних ресурсів, а не для реалізації програм, спрямованих на піднесення рівня життя громадян, що зрештою приводить до тотальної корумпованості" [5].
Водночас рольеліти в Україні посилюється з огляду на мовно-культурне, економічне та релігійне розмаїття населення, особливості історичного розвитку. Попри важливість цієї проблеми, оцінки характеру та можливостей української політичної еліти є дуже суперечливими. Так, існує думка, що Україна взагалі не має реальної політичної еліти. Дехто з дослідників вважає визначення "еліта" не науковим, а кон'юнктурним, таким, що спонукає громадян ухилятися від активної участі в політичному житті [6].
Досить популярною є також думка, що в якості політичної
Loading...

 
 

Цікаве