WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Феномен політичного лідерства - Реферат

Феномен політичного лідерства - Реферат

соціально-політичних процесах" [9].
Певною мірою пом'якшуючи індивідуалістичні акценти, А. Берегда все ж визнає можливість впливу групи на політичного лідера. Хоча, на думку цього автора, наявність групової підтримки впливає не стільки на самого політичного лідера (отже йдеться не про безпосередній вплив), скільки на ефективність його діяльності, бо "наявність довіри набагато збільшує можливості та ефективність діяльності політика" [10].
Так само доволі поширеною є й концепція, що прагне поєднати груповий та особистісний підходи. Зокрема, І. Кривогуз, наголошуючи на індивідуальних факторах політичного лідерства, тим не менш зауважує, що всі ці характеристики лідера майже завжди спрямовані до однієї мети, а саме - отримання підтримки від певного колективу чи соціальної групи. Так, відповідно до запропонованого ним визначення, політичний лідер - це особа, наділена якостями політика-професіонала, але при цьому вона виділяється з-поміж інших ступенем і масштабами довіри й підтримки з боку значної частини населення чи всього суспільства [11].
Доволі цікаву інтерпретацію феномена політичного лідера пропонує Л. Кравчук, точка зору якого цікава бодай з огляду на те, що він сам перебував на найвищих державних посадах (в тому числі й президентській) , і тому, пишучи про політичне лідерство, може говорити, так би мовити, "від першої особи". Тож наголошуючи на важливості підтримки широких верств населення, він зауважує, що сама ця підтримка виявляється зворотним боком особистої здатності політичного лідера консолідувати суспільство чи окремі соціальні групи. Причому сам політичний лідер відчуває, наскільки добре йому це вдається, адже політичні лідери, неспроможні об'єднати народ спільною ідеєю, рано чи пізно починають боятися втратити владу і через це приречені на неминучий крах [12].
В цьому сенсі логіка розвитку політичного лідера може бути представлена завдяки двом базовим сценаріям: а) позитивний варіант розвитку подій - консолідуючи маси (колектив, групу тощо) завдяки своїм організаційним та іншим здібностям, лідер отримує їх підтримку і, спираючись на неї, в подальшому реалізує певну політичну програму, яка відповідає інтересам тих, хто його підтримує, та його власним інтересам; б) негативний варіант розвитку подій - отримуючи статус політичного лідера, особа відчуває брак підтримки і довіри до себе, що змушує її вдаватися до засобів тиску і силового впливу на суспільну думку й суспільну поведінку, що, в свою чергу, трансформує цього політичного лідера в диктатора чи більш-менш яскраво вираженого авторитарного лідера.
Проте, попри все розмаїття визначень політичного лідера й політичного лідерства, в пострадянській політичній науці, на нашу думку, можна визначити певні домінанти. Зокрема, стосовно проблеми співвідношення особистісних та групових визначень політичного лідера, серед вітчизняних вчених явно домінує інтегративний підхід. Так, визначаючи політичного лідера як "авторитетну особу, яка здійснює переважний вплив на інших людей з метою інтеграції їхньої діяльності для досягнення спільних політичних та інших цілей", П. Шляхтун наголошує, що ґрунтом політичного лідерства завжди виступають соціальні маси, які формують базис підтримки політичного лідера і тим самим не можуть бути елімінованими з аналізу діяльності політичного лідера [13]. Недарма у запропонованому ним визначенні особливий акцент робиться саме на ознаці спільності інтересів, яка дозволяє органічно поєднати індивідуальні аспекти політичного лідерства з груповими. Інакше кажучи, йдеться про необхідність своєрідної інтерференції та синхронізації двох вимірів політичного життя: суб'єктивного (це пов'язується з особою політичного лідера) та об'єктивного (це наявні суспільстві інтереси, які реалізуються та задовольняються через участь в політиці).
До цієї думки схиляється й А. Колодій, яка, окреслюючи політичного лідера як "особу, що має постійний пріоритетний вплив на те чи інше політичне об'єднання або на все суспільство завдяки своїй участі в політиці", також відзначає фактор тісного зв'язку політичного лідера з масами чи, точніше, з групами його підтримки [14].
Зрозуміло, що така спроба інтегрувати групові теорії та концепції особистих якостей має своїм наслідком поєднання формального і неформального підходів у визначенні політичного лідера. Так, скажімо, якщо для формальних дефініцій політичного лідера цей феномен корелюється виключно з посадою, яку обіймає той чи інший політичний суб'єкт (тобто коли політичне лідерство пов'язується з керівним місцем у суспільній ієрархії, високою урядовою посадою, владою), то неформальні концепції, як правило, грішать абсолютизацією суб'єктивного чинника.
Хоча це, безумовно, не означає, що в сучасній пострадянській політичній науці ми не знаходимо суто "формальних" чи "неформальних" визначень політичного лідера. Так, явне домінування формального принципу в аналізі феномена політичного лідерства знаходимо у визначенні С. Рябова, який описує політичного лідера як главу, керівника держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, якоїсь громади тощо [15]. В результаті чого політичне лідерство розцінюється автором не просто як певна потенція, а як реалізований у політичному житті держави і громадянського суспільства факт, який підлягає аналізу на підставі такої ознаки, як інституалізована й легалізована можливість певних суб'єктів політичних відносин чинити владний вплив на інших.
На відміну від цього, В. Мальцев наголошує на неформальній характеристиці політичного лідерства й політичного лідера, окреслюючи останнього якбудь-якого учасника політичного процесу незалежно від його формального статусу, який прагне і виявляється спроможним консолідувати зусилля мас та активно впливати (в межах території, міста, регіону, країни) на цей процес з метою досягнення визначених та висунутих ним цілей [16]. Про певну "другорядність" формальних ознак пише й Д. Видрін. Для нього статус політичного лідера далеко не завжди і далеко не обов'язково має співпадати з посадовим статусом того чи іншого політичного (державного) діяча. Ця теоретико-методологічна позиція Д. Видріна викладена в ряді його праць, де можемо знайти таке визначення: "Політичний лідер - це будь-який активний учасник політичного життя, політичної дії, процесу, здатний консолідувати зусилля оточуючих і активно впливати на цей процес" [17].
Не менш цікавим видається й спосіб пояснення пріоритету неформальних ознак, пропоний А. Булавіним та М. Головатим. На їхню думку, досліджуючи діяльність політичного лідера, можемо виділити принаймні два аспекти його фігури. З одного боку, це його державна значущість, що вимірюється тим рівнем, який він посідає у владній ієрархії держави, колом його владних повноважень, можливостями впливати на економічне, політичне, культурне життя країни тощо. З іншого боку, це його соціальна значущість. Тому в процесі аналізу феномена політичного лідерства вкрай важливо продемонструвати зв'язок цих двох аспектів, сутність якого полягає в тому, що первинною для конституювання постаті політичного лідера виступає саме соціальна значущість, яка згодом може бути доповнена ще й державною значущістю (офіційним статусом державного діяча). Хоча останнє й не є обов'язковим. Тому, відповідно до дефініції, яка обґрунтовується названими авторами, політичне лідерство постає як процес селекції, висунення і легітимації діяльності соціально значущих особистостей засобами специфічних політичних технологій [18].
Проте, оминаючи формальні й неформальні ознаки політичного лідера, повернемось до положення про тенденцію до розробки такої концепції, яка б органічно поєднувала обидва підходи. Отже, яскравим прикладом прагнення синтезувати ці підходи (формальний та
Loading...

 
 

Цікаве