WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Феномен політичного лідерства - Реферат

Феномен політичного лідерства - Реферат

знівельована.
Отже, можемо дійти висновку, що концепція відмирання політичного лідерства за умов демократії та демократичних політичних режимів виявилась нежиттєздатною. Більше того, звернення до фактів дозволяє твердити, що сучасні демократії, причому такі, в яких партійне життя має багату та глибоку традицію, виявляють дедалі більшу залежність від фактора суб'єктивного впливу політичних лідерів. Так, як свідчать соціологічні дані, голосуючи за республіканців чи демократів, переважна кількість американців надає першочергового значення не стільки політичним програмам, скільки особистостям тих, хто їх репрезентує, тобто тим політичним і одночасно партійним лідерам, яких було висунуто у якості претендентів на президентську посаду.
Використовуючи характеристики тих підходів, що існують в сучасній зарубіжній науці щодо визначення змісту і сутності політичного лідерства, можемо запровадити таку класифікацію. В найзагальнішій формі всі ці концепції можна поділити на позитивні й негативні. Фактично концепціями політичного лідерства у точному значенні цього терміна можна вважати тільки перші з них, оскільки в основу других покладено тезу про поступове зникнення феномена політичного лідерства. Тому для негативних теорій характерне визначення політичного лідерства як своєрідного свідчення недостатньої якості демократії.
Решту концепцій політичного лідерства (тобто їх переважну більшість) можна визначити як позитивні. Спільним для них є те, що жодна не заперечує факту політичного лідерства та його значущості для функціонування будь-яких політичних систем, політичних режимів і форм правління. А отже різниця між ними полягає в тому: а) як саме тлумачаться джерела політичного лідерства, б) в чому вбачається сутність політичного лідерства.
Аналіз теорій політичного лідерства дозволяє виділити такі основні концептуальні підходи в аналізі цього феномена.
Одним з перших способів пояснення політичного лідерства, який із певними модифікаціями дійшов до сьогоднішнього дня, слід вважати особистісні теорії. Практично всі вони виходять з двох базових положень. Перше можна сформулювати так: в основі політичного лідерства лежить наявність у окремих суб'єктів політики певної кількості визначених здатностей (рис, властивостей тощо) індивідуального характеру, які дозволяють їм посісти домінуюче становище в групі і реалізовувати в ній власну волю. Друге з цих положень встановлює специфічну модель стосунків між лідером та масами (групою). Відповідно до неї лідер визначається як активний і діяльнісний полюс, а маси - як пасивна речовина, яка виступає матеріалом для реалізації його волі. Серед представників цього підходу можна назвати Д. С. Мілла, Ґ. Д. Форда, В. Ліппманна, В. Бейджґота, Й. Шумпетера, Д. Пламенатза та інших.
Зрозуміло, що подібне визначення входить у суперечність з такими принципами демократії, як широка участь громадян у політичному житті, їх можливість впливати на прийняття політичних рішень тощо (до речі, серед згаданих авторів на необхідність певної ревізії базових принципів особистісної концепції вказував ще Й. Шумпетер, а Р. Даль розробив операціональний спосіб розв'язання проблеми співвідношення діяльності політичного лідера та процесом політичної участі в демократичних політичних системах).
Саме тому, поряд з особистісною концепцію політичного лідерства, було запропоновано її своєрідний антипод. Маємо на увазі групову концепцію політичного лідерства. Одним з її представників вважається Д. Ґемпфіл. Однак, формулюючи власну теорію політичного лідерства, він називає цілий ряд дослідників, які, на його думку, виступили попередниками групової концепції (це І. Бентам, Е. Джексон, Ж-Ж. Руссо). Серед науковців, які розробляли групову теорію політичного лідерства, не можна не згадати імена М. Хермана, Т. Парсонса, Ю. Дженнігса. Основні положення цієї концепції у своїх теоретичних студіях розвинув Р. Стогділл, який спробував описати політичне лідерство в термінах синхронізації взаємних очікувань між членами певної групи, на основі якої виділяється фігура політичного лідера [4].
Проте останнім часом, поряд з класичними груповими, ситуаційними та особистісними теоріями політичного лідерства, з'являється й низка нових надзвичайно цікавих інтерпретацій цього феномена, які можна умовно визначити поняттям "інтегративних концепцій". Здебільшого їх розвиток обумовлений появою нових концепцій демократії. В цьому контексті безумовний інтерес становить феномен "сильної демократії" Б. Барбера.
Справді, як цілком слушно зауважує В. Скрипнюк в ході аналізу концепції "сильної демократії" Б. Барбера, у своєму розумінні політичного лідерства цей автор схиляється саме до інтегративної моделі, "середнього шляху" між особистісною та колективною інтерпретацією [5]. Більше того, серед численних спроб розробити єдину теорію політичного лідерства можемо зустріти не лише прагнення зняти протиставлення між особистісними та груповими теоріями, але й долучити до пояснення політичного лідерства ситуаційних, психоаналітичних, технологічних та гуманістичних концепцій. В результаті чого отримуємо таку модель опису політичного лідера, яка враховує цілий ряд варіативних величин, що можуть впливати як на формування політичного лідера (його просування до влади), так і сприяти занепадові його політичної кар'єри. Причому кожна з зазначених величин може сягати своєї граничної межі, що автоматично робитиме її визначальною стосовно опису політичного лідерства.
Так, якщо показник групової підтримки досягне критично низької величини, то навіть за умов сприятливих зовнішніх обставин та наявності видатних особистих здібностей політичний лідер завжди опинятиметься перед загрозою втрати свого становища. Вихід з цієї ситуації можливий лише двома шляхами: а) повернення групової довіри і підтримки; б) переведення політичної системи в авторитарний режим, коли політичний лідер набуває ознак одноосібності (тобто йому вже немає альтернативи) і тим самим може нейтралізувати фактор групової підтримки шляхом нехтування ним (адже, як пишуть Г. Ашин та Є. Охотський, в політичній історії є чимало прикладів того, коли як політичний лідер, так і правляча еліта в цілому, доволі легко ігнорували таким чинником, як довіра та підтримка влади [6]).
Стосовно пострадянської (зокрема, української таросійської) політичної науки, то в ній також простежуються практично всі перераховані концептуальні підходи до аналізу політичного лідерства. Скажімо, ідею посилення ролі групових чинників політичного лідерства за умов широкої демократизації суспільно-політичних відносин і підвищення демократичної політичної культури висуває В. Прокопюк, на думку якого завдяки фігурі політичного лідера відбувається, насамперед, оптимальне узгодження групових інтересів [7], а сам політичний лідер сприймається як постать, у якій інтегрується політична енергія групи. Тим часом В. Зотов наголошує на домінуванні індивідуального фактора, окреслюючи політичне лідерство як особисту здатність окремих суб'єктів впливати на політичну поведінку та політичну діяльність людей, обумовлену системою соціально-політичних та психологічних взаємовідносин в суспільстві [8]. При цьому визначальними рисами, які уможливлюють формування політичного лідера, він називає: наявність власної політичної програми та новаторської стратегії, пов'язаної з його іменем, наполегливість, сильну волю, гнучкість, належний рівень політичної культури, імідж керівника, комунікабельність, популярність, здатність до організаційної діяльності тощо. Схоже визначення політичного лідера пропонує Ю. Ірхін: "Політичний лідер - це авторитетний член суспільної організації чи соціальної групи, особистий вплив якого дозволяє відігравати йому провідну роль в
Loading...

 
 

Цікаве