WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Феномен „помаранчевої революції” в контексті розбудови громадянського суспільства - Реферат

Феномен „помаранчевої революції” в контексті розбудови громадянського суспільства - Реферат

масштабні фальсифікації президентського виборчого процесу 2004 року не тільки спотворили результати волевиявлення, а й засвідчили правову і моральну кризу суспільства, глибоко травмували вразливу українську душу, яка чутливо реагує на приниження власної гідності. Ще В. Липинський писав про переважання в нашому характері емоційності (чутливості): "Нещасливе географічне положення, сприятливі дані природи і хаотична мішанина різних рас витворили в мешканцях України надмірну, часто пристрасну чутливість, якої не здержують воля та інтелігентність" [7, с. 426].
Отже, результатом вітчизняного етногенезу є те, що найважливіша підстава української духовності міститься в його кордоцентризмі, який уособлює певну систему життєвих імпульсів, притаманних чутливому серцю людини в усіх іпостасях її буття. Це порівняно нове, збірне науково-філософське поняття, яке означає те, що "в житті людини, в її світогляді провідну роль, тобто мотиваційну й рушійну, відіграють не розумово-раціональні сили людини, а її емоції, почуття, або, образно кажучи, потенції людського серця. Тому-то кордоцентризм - не що інше, як доказ, що домінантою мотивацій і дій виступає серце, а не розум. Адже, згідно з ученням українського філософа П. Юркевича, людське серце набагато швидше, аніж розум, рухається і доходить висновків. Іншими словами, кордоцентризм українців - це екзистенція, що виступає основою самого буття або й частиною природи українського народу: українець живе, а все його світобачення, поведінка, життєві вартості та культурні надбання узгоджуються з притаманним йому кордоцентризмом. А це те, що українцеві дав Бог, вся українська стихія та його свята земля" [12, с. 86].
Відтак діяльність політиків наші громадяни оцінюють не за шкалою їх практичної результативності, професійної здатності, а більше за моральними критеріями: справедливий - несправедливий, чесний - злодій, мужній - боязкий. Лише в новітню добу українці спромоглися урівноважити свої емоційні пристрасті раціональною компонентою та ідейно-вольовим поривом змінити авторитарну владу. З цієї нагоди слушною є думка академіка М. Поповича: "Помаранчева революція засвідчила величезну роль політичного ідеалізму та його перевагу над політичним цинізмом, який ніколи не зміг би вивести на вулиці мільйонні маси людей" [12, с. 4].
Будь-який політичний режим для ефективного здійснення управлінських функцій має завжди враховувати чинник ментальності громадян. "Субстанції національної свідомості - свобода, віра, воля, - на думку В. Кафарського, - наповнюють світогляд нації не тільки духовним, але й політичним змістом, відображають прагнення до самостійності, незалежності, державності, соціального прогресу на основі національної самобутності" [6, с. 73].
Будучи детермінована природними циклами, землеробська діяльність визначала уклад життя українців, їх культуру, соціально-політичну організацію, індивідуалізм, відчуття господаря, справедливість. Як вважає І. Андрусяк, "в українському національному характері переважала демократичність. Унікальна українська барокова культура і основи демократичного світогляду (згадаймо конституцію Пилипа Орлика) - ось головна історична спадщина тієї епохи, що відчувається нами й донині. Так як відчувається й інша складна спадщина тої пори - невміння утримати уже завойовані позиції, роздробленість національної еліти, її надмірне захоплення власними проектами за рахунок національних інтересів, покладаючи невиправдані надії на міфічну зовнішню допомогу" [1, с. 59]. Тому в сучасних умовах здійснити суспільні революційні зміни значно легше, ніж утримати й розвивати прогресивні, демократичні здобутки. З іншого боку, для українців характерне постійне прагнення до свободи й вільнодумства, що знайшло практичне втілення в козацько-гетьманській державі.
Однак багатовікова бездержавність стала чи не головним фактором маргіналізації українського національного характеру. Тривале перебування українських земель в складі Російської, Австро-Угорської, Польської та інших імперій сформувало болючу рису нашої свідомості - брак почуття національної єдності. Найбільш придатним інститутом для інтеграції українського суспільства є, на думку В. Липинського, держава [7, с. VІІ].
Маючи таку духовну спадщину, нинішньому поколінню українців не варто плекати ілюзій стосовно абсолютної єдності своєї нації. Для консолідованого розвитку української державності відчутно бракує ментальної ідентичності. І прояви сучасного так званого номенклатурного сепаратизму не є випадковістю. Це наслідок нашої трагічної історії. В новітній, постреволюційній Україні ментально-світоглядні фактори проявляються в дихотомічній формі. З одного боку, саме завдяки толерантному протесту та вільнодумству української душі вдалася демократична революція. А з іншого - нинішня команда переможців не може позбутися "стереотипу амбітності", що обумовлює неузгодженість у її діях, породжує періодичні спалахи публічних суперечок між окремими представниками владної команди.
Отже, якщо 1991 року Україна формально здобула незалежність, то наповнення її реальним змістом розпочалося лише після завершення президентських виборів. Національно-демократична революція, початок якої закладений з моменту здобуття незалежності України, досягла свого апогею, опинившись перед загрозою номенклатурно-олігархічного реваншу. Щоб відвести цю небезпеку, українці згуртувалися під помаранчевими прапорами. У більшості свідомих громадян України відбулася активація архетипу національної ментальності, що спонукала їх боронити свою честь, гідність і в черговий раз виборювати свободу, вдаючись до масштабних, але мирних соціальних протестів.
Пафос Майдану, його основне гасло "Свободу не спинити" - незаперечні докази найголовнішого: самоствердження особистості і пробудження на цій основі нації, небувалої активізації демократичного процесу. Найважливішим завданням України є зміна соціальної стратегії, соціальної парадигми. Необхідно здійснити перехід від особистої та суспільної стратегії очікувань-перечікувань до стратегії активного й динамічного розширення загального простору свободи, починаючи від простору власної думки окремого громадянина та його сім'ї - до простору загальнодержавного та загальносуспільного.
Промотором "помаранчевої революції" була молодь, що не лише додало активності цьому процесові, а й уособлює глибокий державотворчий сенс, адже свідома підтримка молоддю демократичних змін у великій мірі гарантує їх незворотність.
Цілком очевидно, що за своїм змістом новітня українська революція була революцією морально-світоглядною. Люди вийшли на вулиці і майдани не заради хліба та видовищ, а за правдою і свободою. Тобто, це була не стільки політична, скільки громадянська революція. Бо перша передбачає масштабну владно-управлінську ротацію і структурно-інституціональну трансформацію, а друга спрямована на зміну ідейно-світоглядних і ціннісних орієнтацій громадян.
Одним з найбільших досягнень "помаранчевої революції" є те, що в Україні започатковується публічність політичних процесів. Зважаючи на відносну об'єктивність ЗМІ, важливим завданням постреволюційного державотворення є виховання політичної свідомості і правової культури громадян шляхом пропаганди національних вартостей, відродження державницьких цінностей, реалізації політики активного патріотичного дискурсу [10, с. 35].
Водночас інформаційне суспільство значно збільшує вимогливість до політичних менеджерів, до нової провідної верстви, що робить її вперше елітою не сили, грошей чи багатства, а елітою знань, духу. Сучасна Україна потребує еліти з якісно новою системою цінностей, а також політичного світогляду, креативного потенціалу з більш агресивними та максималістськими амбіціями, якій притаманні пасіонарність і
Loading...

 
 

Цікаве