WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Українська регіональна цивілізація - Реферат

Українська регіональна цивілізація - Реферат

відділяє життя від смерті суспільства, його виживання від деградації. Якраз тут проявляється сутнісна, фундаментальна різниця між народами, спільнотами народів, котрі всупереч зовнішнім і внутрішнім небезпекам продовжують ефективне самовідтворення, і народами та суспільствами, які не змогли (втратили здатність) відтворювати себе як суб'єкт історії. Останні увійшли до чималого списку "покійних" народів і держав.
Ефективність відтворювальної діяльності людства і конкретних суспільств визначається двома головними факторами: а) зовнішніми небезпеками, які можуть знищити потенції самовідтворення суспільства або стимулювати внутрішню його дезорганізацію; б) внутрішні небезпеки, які дезорганізують, підривають життєвість, знижують рівень творчих потенцій суспільства (громадянські війни, нецивілізовані форми боротьби за владу та національні ресурси, етнічні й релігійні конфлікти тощо). Саме існування суспільств і блоків залежить, зрештою, від здатності людей, які їх утворюють, зберігати потенціал відповідності своїх можливостей зростаючій складності зовнішніх і внутрішніх проблем, потенціал можливості відповісти реальним і потенційним загрозам, дезорієнтуючим інноваціям (наприклад, вестернізація є інноваційною загрозою традиційним суспільствам).
Водночас життєздатність суспільств в нашу епоху багато в чому залежить від спроможності сприймати позитивні інновації внутрішнього і зовнішнього характеру, встановлювати зв'язки з іншими країнами на рівні вимог часу. Наприклад, тоталітарні і занадто традиційні суспільства, які стали закритими і працюють на досягнення застиглого або догматичного ідеалу ("жити, як жили наші предки", "будуємо арійську державу", "створюємо ідеальну цивілізацію - комуністичну"), приречені на зникнення через неминучу боротьбу з іншим, відкритим світом. Культура, система цінностей відкритої суперцивілізації розвивається ефективніше, бо зорієнтована на змагальність, конкуренцію, підвищення ефективності виробництва, науки, освіти, освоєння нових форм діяльності.
Різниця між закритими і відкритими цивілізаціями має багато конкретних форм. Виявляється вона і на рівні особи. В тоталітарних і закритих традиційних суспільствах особа повністю підпорядкована цілому, оскільки система цінностей таких суспільств вимагає придушення інновацій, свободи мислення і дій, коли вони сягають вище визначеної владою або традицією межі ("закон газонокосарки"). Відкрита цивілізація орієнтує особу, соціальні групи на розвиток здібностей до інновацій, свободу думки і слова, поваги до прав і обов'язків. У першому випадку функції особи жорстко підпорядковані державній або традиційній структурі, а в другому держава прагне забезпечити простір розвитку особи і людських спільнот у межах демократичного закону.
Ця різниця між цивілізаціями є методологічною основою для їх пізнання. На сучасному історичному етапі людство розглядає свій соціокультурний розвиток, прогрес суспільств, рівень демократії і прав особи як предмет особливої уваги - йдеться про цінності глобальної цивілізації, де особливе, конкретне перетворюється на універсальне. Виникнення нового підходу до цивілізацій - переломний рубіж історії людства. В той же час жодна конкретна цивілізація не має права нав'язувати свої цінності як універсальні - ні європейська, ні локальна північноамериканська. Універсальні цінності людської цивілізації - це сукупний результат творчості усіх конкретних цивілізацій, хоч, можливо, їх внесок неоднаковий. Але тільки такою може бути якісно нова відповідь людства на вирішення складних проблем сучасної епохи.
Сьогодні ще важко визначити, до якої цивілізації належить Україна. У нас співіснують тоталітарна і ліберальна культури мислення і дій. Конфронтація, розкол орієнтацій на системи цінностей та збереження застійних явищ є характерними рисами українського суспільного життя. Понад те, в культурі і способі життя кожної людини традиціоналізм, тоталітаризм і лібералізм переплелися в такі химерні схеми, що інколи здається, ніби і суспільство, і особа застигли у міжчассі, в міжцивілізаційному просторі.
Самоідентифікації української політичної нації як локальної цивілізації і "політичного українця" як громадянина України заважають деякі історичні, та й сучасні, цивілізаційні фактори. Склалося так, що долю України протягом кількох останніх століть визначали сусіди, особливо Австро-Угорщина, Польща і Росія. З часом "російський фактор" став домінуючим. Тому історичний розвиток в Україні здійснювався начебто в тому ж напрямку, як і усюди в Європі, в межах регіональних і культурних відмінностей. Водночас Україна перебувала в зоні великоросійського впливу: "Москва - третій Рим", "Росія має особливу долю і місію", "шлях Росії - інакший від європейського, він євразійський". Різниця між цими двома підходами накладала відбиток на спосіб мислення і поведінки людських спільнот і особистості, на оцінку місця України у всесвітній історії, визначала інший порядок історичних змін, ніж в Європі, інші ідеології та механізми цих змін.
Тому маємо результат: з одного боку, за багатьма економічними, політичними, освітніми показниками (розвиток промисловості, урбанізації, рівень освіти, норми мислення, спосіб життя) Україна докорінно не відхиляється від середніх західних стандартів (тобто розвиваємося за стандартами Європи); з другого - зберігається значна різниця між західноєвропейською спільнотою і українською політичною нацією (цивілізацією) в соціальному складі, в економічному і політичному мисленні, в дисципліні та продуктивності праці, в правосвідомості, соціальній психології, моралі тощо. Але ця різниця не є доказом унікальності української цивілізації чи нашої євразійської самобутності. Так, ми відстаємо в економічному розвитку і науково-технічному прогресі, в соціальній психології і політичній свідомості. Але норма самобутності України не є вищою за норми самобутності Португалії, Греції, Шотландії або Норвегії. Це - своєрідність її руху шляхом, спільним для усіх країн і народів Європи, це - співвідношення між загальним і частковим.
Погляд на Україну як на локальну цивілізацію може не сприйматися частиною російських суспільствознавців, які вважають, що вона є частиною російської (слов'янської, православної, східнохристиянської) цивілізації. За такою позицією стоїть російська цивілізаційна самосвідомість ХVІІІ - ХХ століть. До краху СРСР офіційна наука й політика не піддавала сумніву єдність соціокультурних основ імперії. Тільки події 1991 - 1992 років виявили соціокультурну безпідставність імперії, в тому числі вїї слов'янському секторі. З'ясувалося, що Російська імперія та СРСР, як держави, були політичним обручем, який тримав укупі частини, котрі не були органічно єдиними. Це була "цивілізація несамохіть", штучна субцивілізація. Більше того, після розпаду СРСР постало питання і про саму Росію як штучну субцивілізацію.
Цивілізаційна цілісність України на сучасному етапі теж поки що не беззаперечна, оскільки існує протест частини населення проти "українізації" (якої фактично немає), а збереження соціокультурної різноманітності, цього духовного багатства країни, не завжди оцінюється як сильний бік українського державотворення. Водночас цивілізаційна цілісність України можлива через суперетнічний (політична нація), суперкультурний цивілізаційний характер державних інститутів громадянського суспільства, форм національної свідомості і самосвідомості. Питання постає жорсткіше, ніж просто філософські розмисли про майбутнє України: чи зможуть органи
Loading...

 
 

Цікаве