WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Українська політична чи етнополітична нація - Реферат

Українська політична чи етнополітична нація - Реферат

розроблених на Заході теоретичних схем, що, зрештою, значно ускладнює проблему. Зокрема, англійський славіст Е. Вілсон визнає, що українці є "несподіваною нацією", поява якої викликала подив серед дослідників Заходу. Однак далі він пише: "Та, попри це, несподівана нація (українці - авт.) все ж є нацією - не більшою і не меншою мірою, ніж багато інших. Так само, як ми звикли із плином часу до незалежної Бельгії, до країн, що називаються Туреччина, Кувейт чи Словаччина, й не сумніваюся, що може б звикнули до незалежної конфедерації північних штатів чи до Курдистану, так само ми призвичаїмося до України" [6].
Отже, Е. Вілсон вказує на модерний характер української нації і наголошує на слабкості, а почасти й розмитості самої етнічної основи, навколо якої б відбувався процес консолідації і подальшого розвитку українців як нації.
По суті, Е. Вілсон зводить у своїх оцінках українців до такої собі сліпої навіть не етнічної, а протоетнічної аморфної маси з характерними для неї негативними параметрами.
Таке розуміння українського етнонаціогенезу властиве не лише Е. Вілсону, але й іншим представникам західної націології, яка в методологічному плані прагне механічно переносити засоби сучасної етносоціології та етнопсихології на вивчення процесу націотворення в Україні. Але для розуміння цього процесу слід об'єктивно оцінити як минуле, так і сучасну історію українців. Нищення, русифікація (полонізація), нівелювання культури, підміна традицій і звичаїв радянськими святами та обрядами, як і ліквідація Київського християнства, не могли не відбитися на ментальності українців.
Необхідно мати на увазі, що на етнічну історію українців наклало специфічний відбиток їхнє географічне розташування на Великому степовому кордоні між Європою та Азією, і саме в цьому, як зазначає О. Гринів, і полягає кардинальна різниця історії українців та інших народів Європи [7].
Незважаючи на всю складність політичної історії, на українських землях завжди існував титульний етнос. Як зазначає Я. Дашкевич, "протягом багатьох століть етнічна субстанція українців не мінялася, а формальна зміна етнічного цілком не торкалася фактичного етнічного змісту поняття" [8]. Звідси випливає, що поширене в сучасних публікаціях жонглювання етнонімами українців на кшталт руси - руські - русичі - малороси - хохли - українці є, з наукової точки зору, абсолютно безпідставними і передбачає, перш за все, "демагогічну мету".
Визнання наявності на українських землях титульного етносу значною мірою заперечує донедавна офіційна схема націотворення, згідно з якою націогенез розвивався за ланцюжком "етнос - народ - народність -національність - нація". При цьому, у визначенні національності і нації значну роль відводили соціально-економічним орієнтирам, що теж не відбиває об'єктивної картини. Річ в тім, що соціально-економічні фактори стосуються не нації, а, передусім, держави, оскільки єдиний ринок формується не в "межах етносу чи нації, а в межах держави, яка, в свою чергу, створює необхідні для цього соціально-економічні і політичні умови з метою його регламентування і захисту" [9]. Для українців, які переважну більшість своєї етнічної історії розвивались в умовах бездержавності, така схема теж не спрацьовує.
Тому, ми вважаємо, що в періодизації процесу українського націогенезу варто дотримуватися тричленної формули: плем'я - народ або етнос - нація, з якої виникає свідомість, а саме свідомість племінна (трибальна), етнічна і національна. Адже "рудименти трибальної свідомості виявляються серед українців і до сьогодні" [10]. Зокрема, йдеться про реліктову свідомість гуцулів чи лемків, а на регіональному рівні - про галицьку, закарпатську, полтавську тощо, яка вже в умовах нового часу трансформувалася в субетнічну свідомість або самосвідомість [11].
При цьому слід зважати на поліетнічний характер процесу українського націогенезу та особливості формування української етнічної і національної свідомості.
Зокрема, у процесі етногенезу українців брали участь представники іраномовних етнічних груп, починаючи із землеробських племен Трипільської культури, скіфів і сарматів, а також готського, хазарського, варязького, балтського, тюркського та інших етнічних субстратів, які в складному історичному процесі міжплемінного політичного, економічного, біологічного і культурного взаємообміну сформували спільну мову, звичаї, традиції, культуру, а також міф про спільне походження слов'ян від Даждьбога. Тому Я. Степко ще раз підкреслює, що: "наші предки вірили, що вони внуки Даждьбога, створені на образ і подобу Даждьбога" [12].
Наступний міф, розроблений значно пізніше в дусі християнської традиції, знаходимо у "Повісті минулих літ" Нестора Літописця. Відповідаючи на запитання, "Звідки пішла та є земля Руська?", автор "Повісті" виводить походження слов'ян із "Яфетового гнізда" [13].
Однак каталізатором етногенетичних процесів в Україні стали два фактори: хазарське національне гноблення і прихід норманів, що, зрештою, у період VIII -IX століть призвели до утворення Київської держави та формування давньоруської етнічної спільноти, а з часом субетносу і суперетносу.
За короткий історичний проміжок часу Київська Русь поширилася на значній території Східної Європи. До її складу, поряд із слов'янами, увійшли й інші етноси. Зокрема, на території Північно-Східної Русі жили племена угро-фінської мовної групи, на території Білої Русі і Новгород-Псковщини - племена балтів, які згодом, так само, як і угро-фіни, були засимільовані потужнішим слов'янським етнічним елементом.
Виникнення та подальший динамічний розвиток Київської Русі був продовженням загальноєвропейського процесу становлення державних утворень. Однак, на відміну від західноєвропейських держав, Київська Русь розвивалася за рахунок активного розселення, чому сприяло її географічне межування з малозаселеними територіями. Вже на середину ХІ століття Київська Русь стає за своєю територією найбільшою державою в Європі.
Одночасно з розширенням території в Київській Русі формується власна правляча та інтелектуально-духовна еліта. Яскравим віддзеркаленням цього служить твір митрополита Іларіона "Слово про закон і благодать".
Однак обширна територія, а також обмеженість комунікаційних зв'язків та віддаленість від центру призвели до регіоналізації як суспільно-політичного, так і культурно-духовного розвитку Давньоруської держави. А брак єдиного інформаційного поля та нових шляхів сполучення не сприяв формуванню загальноруської свідомості - основна маса людності навіть не мала уявлення про розміри Русі.
Слабкий зв'язок з Києвом як єдиним духовно-адміністративним і політичним центром компенсувався з'явою регіональних етнополітичних центрів, які ще мали спільну мову, релігію і культуру. Однак у них вже виникла власна етнічна історія та історична доля [14]. Все це далося взнаки в ході феодальної роздробленості другої половини ХІ - XIV століття.
Стосовно України, то тут існували два етнополітичні центри: перший в особі Києва, який, попри втрату свого значення як єдиного давньоруського
Loading...

 
 

Цікаве