WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Українська політична еліта доби визвольних змагань (1917 – 1920 роки) - Реферат

Українська політична еліта доби визвольних змагань (1917 – 1920 роки) - Реферат

пішли за Національним союзом, і групу великих власників, що тягнули до російських правих - білогвардійців. До того ж Партія хліборобів-демократів теж ішла у фарватері Національного союзу, плекаючи самостійність. Великою небезпекою для гетьмана було проголошення Національним конгресом наміру перебрати на себе функції передпарламенту. Гетьман розумів, що еліта "свідомих українців" зробить усе, аби мирним шляхом позбавити його влади.
Останньою крапкою в обранні політичного напрямку стали вимоги країн Антанти і масонерії згодитися на федерацію України і ліберальної Росії за умови підтримки "білих". У листопаді 1918 року гетьман проголошує грамоту про майбутню федерацію з Росією і розпускає коаліційний уряд Ф. Лизогуба. Новий кабінет під орудою С. Гербеля був проросійськи налаштований і правіший, ніж кабінет його попередника. Він працював у обставинах кривавої боротьби проти еліти, яка, об'єднавшись у Національному союзі, підняла народне повстання.
Орієнтація кабінету на Антанту не призвела до очікуваних змін і жаданої допомоги. Франко-англійські війська хоча й допомогли білогвардійцям витіснити війська Директорії з Причорномор'я, але широкомасштабної війни проти неї не розпочали, що й вирішило долю режиму гетьмана.
Вся цивільна адміністрація в Україні підлягала військовій владі після проголошення військового стану у зв'язку зантигетьманським повстанням. Було встановлено диктат головнокомандуючого збройними силами української держави - генерала графа Келлера. Цей генерал був провідником проросійськи налаштованого офіцерства, яке хотіло стати під знамена білої гвардії.
За кілька днів в Україні сталися великі зміни, в результаті яких українська політична еліта опинилася у підпіллі. Офіцерські загони розгорнули справжнє полювання на все українське. Російське офіцерство і "праві" рвалися до влади, причому генерал Келлер ігнорував накази гетьмана і розпочав змову проти П. Скоропадського, пропонуючи себе у військові диктатори. Постійні хитання гетьмана призводили до втрати соціальної бази. Хоча його підтримували ще окремі земці, кадети, промисловці, було зрозуміло, що режим банкрутує.
Наприкінці листопада 1918 року гетьман усунув генерала Келлера з посади головкома. Замість нього було призначено "правого" монархіста генерала князя Довгорукого. Він почав шукати компромісу з самостійниками і федералістами. (Після повалення гетьмана князь Довгорукий з династії Рюриковичів проголосив себе царем - великим князем України, але цього майже ніхто не помітив).
Політика гетьмана орієнтувалася на українського власника, але не дала йому жодних позитивних результатів, бо прошарок не був настільки сильним, щоб стати потужною соціальною базою гетьманату. Власність було оголошено недоторканною, чим скористалися поміщики і хутко повернули свої землі та майно. В. Липинський, оцінюючи гетьманську владу, писав, що провід перейшов з рук революціонерів - "синів" до рук консерваторів - "батьків", а джерело влади виведено з традиції, а не з бунту. "Влада ж була віддана не за персональні заслуги, а представникові роду, що вже гетьманував" (тобто закладався підмурок монархії) [8]. Хоча еліта Центральної Ради частково інкорпорувалася в еліту гетьманщини, зворотного процесу переходу еліти гетьманщини в еліту Другої Української республіки не сталося.
Повстання проти гетьманського режиму охопило всю Україну, і вже на кінець 1918 року П. Скоропадського підтримували тільки Київ і Одеса. Організаторами повстання були партії УПСР, УСДРП, Селянська спілка, УНС, самостійники, які й стали ініціаторами створення Директорії Центральної Ради. До першого складу Директорії як політико-адміністративного центру повстання входили В. Винниченко, С. Петлюра - лідери УСДРП, Ф. Швець - член УПСР. Згодом до них приєдналися лідери самостійників П. Андрієвський і А. Макаренко. Кандидат Союзу залізничників Ф. Швець був обранцем ще й Селянської спілки, а за С. Петлюрою стояло Січове стрілецтво.
У цей період С. Петлюра виступив з програмою народної консолідації заради перемоги і, відкинувши плани союзу з Антантою і компромісів з більшовиками, повів політику спирання на власні сили. Це було пов'язано з могутнім селянським повстанням проти більшовиків. Але різка зміна у політиці С. Петлюри - зміна "правого" кабінету на "лівий" внесла ще більший розлад в українську політичну еліту. Новий уряд проголосив соціалістичний шлях і орієнтацію на власні сили, продовжуючи змагання проти більшовицьких і польських військ.
Значні зміни відбулися й у місцевому керівництві. Так, М. Кириленко як губернський комісар Поділля за свої праві погляди був звільнений, а на його місце було призначено члена УПСР М. Кондрашенка. "Лівий" уряд І. Мартоса хоча й підтримував війну проти більшовиків, але проводив внутрішню політику, яка за своїми соціалістичними експериментами наближалася до більшовицької. Цей уряд не міг задовольнити ані генералітет і офіцерство армії УНР, ані галицьку еліту, ані партії УПСС і УПСФ.
Нову спробу державного перевороту вчинив представник правого крила військових, колишній командувач корпусу П. Болбачан. Він хотів проголосити на територіях УНР диктатуру Є. Петрушевича та командуючого Українською галицькою армією генерала О. Грекова. Через два місяці С. Петлюра вдався до арешту керівників Всеукраїнського ревкому з "лівих" соціалістів, які теж плекали антидиктаторський заколот. Він змінив уряд на компромісний кабінет І. Мазепи, теж "лівий", але з ширшим представництвом тодішнього політикуму. Цей уряд проіснував три з половиною місяці в надскладних умовах поразок на фронтах боротьби проти "білих". Саме він санкціонував переговори з більшовиками про спільний військовий союз. Уряд орієнтувався на вже існуючу верству партійних функціонерів, близьких до С. Петлюри, і військових, які були повними володарями влади на місцях, а також на селянство правобережжя України, де переважав середняк.
Політична еліта доби Директорії зароджувалася в Національному союзі, серед верхівок політичних українських партій, у колах колишніх діячів Центральної Ради, земств, спілок. Знову, як і за часів Центральної Ради, домінував партійний принцип, до якого додався харизматичний образ революціонера-повстанця. Тим часом суспільство за часів боротьби проти гетьмана все більше мілітаризувалося. Активні діячі повстання, народні ватажки,

 
 

Цікаве

Загрузка...