WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Теоретичні основи політичного лідерства в сучасній політичній науці - Реферат

Теоретичні основи політичного лідерства в сучасній політичній науці - Реферат

найближчого оточення. Цікаві висновки дослідника стосовно кожного архетипу лідера: "лідер-кар'єрист" виступає залежно від різних обставин як хижак або опортуніст, "лідер-політик" - як демагог або демократ, "лідер-технік" - як бюрократ або технократ, "лідер-поет" - як захисник або маніяк.
Аналізуючи змістову сутність сучасних концепцій типології політичного лідерства, можна впевнено говорити, що, незалежно від того, якою кількістю типів лідерства відрізняється та чи інша концепція, основою для їх усіх є класична веберівська тріада. Зрозуміло, сучасна насиченість, розмаїтість і ускладненість політичного життя дають ученим можливість розширювати типологію лідерства, давати точніші визначення відповідно до конкретноїісторико-політичної ситуації. Так, французький політолог Е. де Боно виокремлює у своїй концепції 14 типів лідерів залежно від ролі, яку вони виконують: організатори, зберігачі інформації, слідопити, дослідники, генератори ідей, синтезатори, реактори, пояснювачі, комунікатори, продавці ідей, організатори груп, дипломати, проводирі та виконавці. Такий підхід до типологізації лідерства викликає певний сумнів, оскільки тут у наявності переплетення понять, які втручаються у сферу самостійних теоретичних проблем лідерства: характеристику лідерських рис і стилю лідерської діяльності. Крім того, така типологізація можлива чисто теоретично й зовсім не характерна для реальної політичної практики, у якій поєднується багато означених вище лідерських типів.
Хотілося б особливо зупинитися на проблемі харизматичного лідерства. Заслугою М. Вебера є те, що він першим це визначення увів у сферу політики, бо раніше харизматичними лідерами були представники релігій, і не просто представники, а їх основоположники - Христос, Будда, Мойсей, Магомет, Заратустра, Лютер, Кальвін та інші. М. Вебер сформулював основні якісні характеристики харизматичного лідера й визначив політичні умови, у яких він стає затребуваним і діє.
Згідно з веберівською концепцією, харизматичний політичний лідер має від природи видатні інтелектуальні, організаторські та ораторські здібності, а його політична діяльність може бути затребуваною в умовах гострих кризових або революційних ситуацій. Політичними прототипами веберівського харизматичного лідера стали В. Ленін і вождь Баварської радянської республіки 1918 року К. Эйснер, хоча бурхливий політичний період перших десятиліть ХХ століття висунув на політичну арену величезну кількість політиків, які залишили значний слід у світовій історії, однак не зараховувалися до харизматиків. Післявеберівські автори концепцій типології політичного лідерства зарахували до переліку харизматичних політиків Ф. Рузвельта, Й. Сталіна, У. Черчілля, А. Гітлера, Б. Муссоліні, Мао Цзедуна, М. Ганді, Ш. де Голля, М. Тетчер, М. Хрущова, Ф. Кастро та інших діячів, які хоча б частково відповідали харизматичним стандартам.
Останнім часом, на жаль, стала помітною згубна тенденція: деякі політологи під впливом політичної публіцистики, яка є досить далекою від науки й виконує певне соціальне замовлення, до числа харизматичних лідерів зараховують всіх діячів, які досягли якихось вершин влади або опинилися на чолі впливових політичних структур. Відтак в окремих наукових публікаціях при визначенні якісних рис того чи іншого сучасного політика стало застосовуватися антинаукове твердження: "у нього така ось харизма". Яка "така харизма"? Харизма або є у лідера, або її геть немає. Вона не може вимірюватися якимись часточками чи пропорціями. Крім згаданих вище веберівських якостей, харизматичний лідер повинен користуватися майже релігійною довірою широких народних мас або більшості суспільств. Отже, вульгаризація веберівської концепції зараховує до харизматичних лідерів пересічних політиків, політичних авантюристів і демагогів, які за сприятливого для них збігу обставин досягають іноді владних вершин, а потім безславно йдуть у політичне небуття.
Звичайно, це зовсім не означає, що суспільством успішно і яскраво можуть управляти лише харизматичні лідери. Сучасний суспільно-політичний прогрес, досить високий рівень освіти помітної частини населення, високотехнологічні засоби комунікації та інші фактори відкривають широкі можливості для входження у владу. В сучасній політичній реальності нерідкі випадки, коли громадяни обирають своїми лідерами розумних і порядних політиків, які ревно служать інтересам своїх народів, підвищують і зміцнюють міжнародний авторитет своїх країн. І немає жодної необхідності наділяти таких лідерів харизматичним статусом.
На закінчення хотілося б висловити кілька суджень стосовно проблеми лідерського стилю управління суспільством. Ця теоретична проблема досить широко досліджена в сучасній політичній науці. Наукові трактати західних політологів Дж. Бербера, Ж. Блонделя, П. Херсі, К. Бланшара, В. Врума, П. Йєттона, російських учених Г. Ашина, А. Панаріна, О. Кудряшової, українського дослідника Д. Видріна та інших дозволяють нині означити цілісну систему теорії лідерського стилю.
Практичне формування управлінського стилю лідера складається з багатьох основних і другорядних факторів, серед яких: 1) політичне, економічне й соціальне становище країни і суспільства; 2) статус держави у світовій спільноті; 3) компетентність і професіоналізм найближчого оточення, тобто лідерської команди; 4) взаємини всередині команди соратників; 5) впливовість і політична вага опозиції; 6) ступінь залежності від найближчого оточення, а також від зовнішньополітичних чинників тощо. Сильні лідери демонструють здатність протистояти внутрішньому і зовнішньому тиску, не дозволяючи перетворити себе на маріонетку, політичний флюгер. Цим вони підвищують особистий авторитет у суспільстві й зовнішньополітичний імідж країни.
Теоретичні розробки проблем політичного лідерства, які має сучасна політична наука, не можуть бути стовідсотковою калькою в управлінській діяльності. Але вони є надійним компасом для тих політиків, які прагнуть ефективно владарювати на благо свого народу і держави.
Литература:
1. Ашин Г. Политическое лидерство: оптимальный стиль // Общественные науки и современность. - 1993. - №2.
2. Блондель Ж. Политическое лидерство. - М., 1992.
3. Вебер М. Избранные произведения. - М.: Прогресс, 1990.
4. Выдрин Д. И. Очерки практической политологии. - К., 1991.
5. Кудряшова Е. В. Лидер и лидерство. - Архангельск, 1996.
6. Панарин А. С. Политология. - М.: Проспект, 1998.
7. Пахарев А. Д. Политическое лидерство и лидеры. - К.: Знание Украины, 2001.
8. Hodgkinson C. Philosophy of Leadership. - Oxford, 1983.
9. www.politik.org.ua
Loading...

 
 

Цікаве