WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Теоретичні основи політичного лідерства в сучасній політичній науці - Реферат

Теоретичні основи політичного лідерства в сучасній політичній науці - Реферат

досягнення мети або результату; 6) взаємодія; 7) уміння переконувати; 8) здійснення впливу; 9) відношення влади; 10) диференціація ролей; 11) ініціація або введення структури.
Узагальнений погляд на політичне лідерство дає можливість виокремити такі підходи у його визначенні:
· лідерство як різновид влади, носієм якої виступає не більшість, а одна людина абополітична група;
· лідерство як управлінський статус, керівна посада, пов'язана із прийняттям важливих політичних рішень;
· лідерство як вплив на інших людей, що передбачає: 1) постійний і стійкий вплив (до лідерів не можна зараховувати людей, що зробили разовий вплив на політичний процес); 2) керівний вплив лідера повинен здійснюватися на політичну структуру (групу, партію, рух) з подальшим поширенням на все суспільство або його більшість; 3) політичного лідера відрізняє від інших явна інтелектуальна, організаторська і вольова перевага; 4) вплив лідера формується не силою, а авторитетом або визнанням правомірності керівництва;
· лідерство як особливий вид підприємництва на специфічному ринку, на якому політики в конкурентній боротьбі обмінюють свої політичні програми й пропоновані шляхи їх реалізації на владні посади;
· лідерство як символ спільності та зразок політичної поведінки певної групи, партії, руху, політичної еліти, що відображають інтереси й сподівання широких народних мас або більшості суспільства.
Отже, попередньо можна зробити такі узагальнення: 1) лідерство є тісним взаємозв'язком, взаємодією і взаємовпливом складових (лідер, послідовники, середовище, завдання); 2) лідерство не обмежується набором неординарних якостей і здатностей лідера, а є особливим видом міжособистісних відносин; 3) лідерство пов'язане з роллю, яку виконує особистість у певній політичній системі; 4) з лідерством асоціюється не абстрактний вплив, а вплив цілеспрямований; 5) процес лідерства тривалий у часі й динамічний.
В одній статті неможливо охарактеризувати всі теоретичні положення й розробки, що стосуються політичного лідерства. Автор вважає можливим обмежити свою роботу лише загальним означенням основних науково-теоретичних понять і визначень політичного лідерства. Однак такий підхід був би явно недостатнім, тому що внутрішньополітична ситуація в нових державних утвореннях на пострадянському просторі, міжнародний статус і становище цих держав, поведінка й практична діяльність їх політичних лідерів потребують певних додаткових акцентів стосовно теорії політичного лідерства.
Політична наука сформулювала й обгрунтувала функції сучасного політичного лідера, які розкривають зміст управління суспільством. Серед них: інтегративна (узгодження й об'єднання спільних ідей, цінностей і ідеалів); орієнтаційна (вироблення політичного курсу й програми діяльності); інструменталістська (проведення політичного курсу й вироблення механізму); мобілізаційна (проявляється в умовах глибоких перетворень у суспільстві); соціального арбітражу й патронажу (в умовах надмірного засилля й сваволі чиновників); легітимації політичного порядку.
Англійський політолог Д. Томпсон запропонував власне тлумачення функцій сучасного політичного лідера, яке полягає в: 1) створенні політичної коаліції на основі вміння переконувати й вести переговори; 2) визначенні програми дій і формуванні політики; 3) здатності викликати оптимізм та ентузіазм; 4) формуванні й підтриманні власного іміджу; 5) доборі й вихованні ефективного управлінського персоналу; 6) збиранні й умілому використанні інформації; 7) своєчасному вирішенні насущних проблем суспільства.
Отже, прагматичний підхід до виконання лідерських функцій дозволяє результативно й універсально вирішувати основні управлінські завдання загальнонаціонального політичного лідера. В сучасних умовах переважна більшість лідерів держав прагнуть здійснювати управлінські функції у відповідності зі своїми індивідуальними (інтелектуальними й організаторськими) здібностями, властивостями темпераменту, професіоналізмом найближчого оточення, якістю керівної еліти, соціально-економічним і внутрішньополітичним станом суспільства, міжнародним статусом країни тощо.
Політична наука прагне всебічно аналізувати й оцінювати діяльність сучасних політичних лідерів у комплексі з усіма вищезгаданими функціями й факторами. У цій справі чимало труднощів, особливо при вивченні лідерства в перехідних соціально-політичних формаціях, що склалися на пострадянському просторі. Труднощі в оцінці політичних лідерів нових держав і політичних систем полягає в тім, що вона дається не тільки вченими-суспільствознавцями, але й діючими політиками різного рангу й засобами масової інформації, оцінна шкала яких досить кон'юнктурна та суб'єктивна. На жаль, і деякі суспільствознавці йдуть на налигачі у політиків і політичних оглядачів, приклеюючи неприємні, а іноді й образливі ярлики тим або іншим політичним лідерам, особливо зарубіжним. Виникає ситуація подвійних стандартів, притаманна політикам і публіцистам, але зовсім неприйнятна для представників політичної науки. Нам здається, що об'єктивна оцінка лідерів має формуватися на реальних результатах їх діяльності, а критеріями такої результативності можуть бути досягнення або провали у всіх сферах життєдіяльності суспільства, рівень підтримки власним населенням, а не суб'єктивні думки зарубіжних оракулів.
Науково-теоретична розробка проблеми типологізації політичного лідерства одержала розвиток у численних працях політологів ХХ сторіччя. Родоначальником цього наукового напряму вважається німецький політичний мислитель М. Вебер. Його концепція визначення трьох типів лідерства - традиційного (вожді племен і монархи), рутинного (демократично обрані глави держав і інших управлінських структур) і харизматичного (видатні політики) - стала не тільки основною, але й дала імпульс формуванню численних наукових шкіл типології політичного лідерства. Серед найбільш відомих теоретиків політичного лідерства слід назвати англійських політологів К. Ходжкінсона та С. Джібба, француза Е. де Боно, американку М. Г. Херманн, а також Р. Стогділла, Ж. Блонделя, Р. Арона та інших.
К. Ходжкінсон у працях "Філософія адміністрування" (1978 р.) і "Філософія лідерства" (1983 р.) запропонував власну класифікацію лідерства, що передбачає чотири основні його типи: "лідер-кар'єрист", "лідер-політик", "лідер-технік" і "лідер-поет". Учений вважає, що й такі визначення не можуть дати вичерпну характеристику тому чи іншому типу лідера. Тут багато що залежить від політичної ситуації і середовища, у якому здійснюється лідерство, від особистих здібностей лідера, а також від якісних особливостей соратників та
Loading...

 
 

Цікаве