WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Сутнісні засади соціал-демократії в політичних поглядах В. Левинського - Реферат

Сутнісні засади соціал-демократії в політичних поглядах В. Левинського - Реферат

агротехніки, пропорційного підходу щодо отримання і розподілу доходів "привчать і приготують" селянина до "будучої соціялістичної господарки" [9, с. 75].
Соціалізація землі могла бути реалізована в результаті закономірного розвитку капіталістичних відносин на селі та формування відповідних економічних передумов, які неможливо прискорити політичними методами. В. Левинський підкреслював це, звертаючи увагу на політичну складову пропонованих методів розв'язання аграрного питання найбільш радикальними представниками російських соціалістичних партій есерів і більшовиків. Він чітко заявляв, що "перескочити" за тих умов аграрного розвитку Росії з "сучасного громадського ладу в соціялістичний" було неможливо і утопічно, і наголошував, що "історія не знає скоків" і об'єктивною передумовою для соціалістичного устрою повинен стати "розвиток капіталізму до найвищих щаблів" [9, с. 54 - 55].
Соціалістичні перетворення безпосередньо могли "наступити тільки при диктатурі пролетаріяту, коли він (пролетаріат - Л. К.) захопить в свої руки політичну власть", і тоді усуспільнення засобів виробництва та праці ставало "першим ділом пролєтаріяту" [9, с. 72].
У цьому випадку термін "диктатура пролетаріату" В. Левинський вжив не як означення форми пролетарської держави, що за допомогою революційного насильства утверджує владу революційного робітничого класу (як вона трактувалося російськими більшовиками), а як безпосередній прихід до політичної влади пролетаріату, тобто як початок здійснення соціалістичних перетворень. Взагалі у довоєнний (до 1914 року) період у його працях марксистське положення про диктатуру пролетаріату не розглядалося, що можна пояснити тією ж орієнтацією на соціал-демократичні (реформістські) підходи соціалістичної теорії представників австромарксистського напряму. Так, О. Бауер зазначав, що "передумовою соціальної революції є здобуття пролетаріатом політичної влади... революційними засобами. Але після здобуття політичної влади перед пролетаріатом постає зовсім нове завдання, яке не можна вже виконати тими засобами, які є підходами до політичної революції" [1, с. 8].
Оскільки на початку ХХ століття австрійські соціал-демократи вважали політичну революцію необхідною умовою проведення революції соціальної (це досить виразно обгрунтував К. Каутський [4, с. 8 - 11]), то В. Левинський розглядав різні форми і засоби пролетарської боротьби: страйки, бойкоти та революцію, не надаючи пріоритету тільки політичним методам. Він підкреслював, що "робочий люд мусить докладати усіх сил, щоби політичну і економічну боротьбу вести рівночасно", в першу чергу акцентуючи увагу на необхідності самоорганізації трудівників, створенні відповідних організаційних структур: "Робітники і мужики... мусять освідомитися... повинні організуватися в спілки й товариства" [11, с. 33]. Важливою формою політичної діяльності соціалістів вважав боротьбу за представницькі мандати в державних і самоврядних органах, "щоби при виборах до думи, сойму, рад повітових, громадських - вибирати не панів, а своїх розумних людий" [11, с. 35].
Взагалі у поглядах В. Левинського, незважаючи на застосування ним принципів марксистської методології у поясненні складних процесів суспільного життя, проглядалася схильність до сприйняття демократичних форм розв'язання гострих суспільних проблем. Він наголошував на важливості розвитку демократії, її основних критеріїв і цінностей. Питання соціального визволення народу в цілому тісно пов'язувалося з необхідністю утвердження демократичних принципів як на рівні політичної свідомості, так і на рівні практичної роботи соціал-демократів. З цієї нагоди він відзначав: "Коли ходить о інтереси української демократії, то скажемо, що інтереси українського пролетаріяту і селянства нині в многім сходяться, тому що сучасна українська демократія далеко не виборола собі тих прав, які здобули собі демократії инших народів, от хоч би польська, чеська" [9, с. 8].
Потребу демократичних перетворень на користь загальноукраїнської справи В. Левинський декларував як пріоритетну, що мала б стояти над суто партійним, ідеологічним підходом. Спільними інтересами різних верств він визначав "інтереси перш усього політичної природи, такі політичні домагання, в яких здобуттю заінтересована вся українська демократія, весь український народ... що мають на меті забезпечити політичну рівноправність українців у державі і краю, домаганє заведеня загального голосуваня до сойму, рад повітових і громад, домаганє національної автономії українського народу" [9, с. 8].
Загальнодемократичний підхід В. Левинського повинен був ілюструвати готовність соціал-демократів до політичного компромісу у тих випадках, коли інтереси розвитку демократії в цілому сприяли національному поступу українців. Це він наголошував, зокрема, у статті "Ера демократичного парламенту в житті галицько-українського суспільства", опублікованій в теоретичному журналі партії "Наш голос" [6].
Однак реалізація такого підходу соціал-демократів з іншими українськими політичними силами Східної Галичини, особливо у взаєминах з націонал-демократами, була швидше декларацією про наміри, ніж практичною політикою. Про це свідчили критика В. Левинським діяльності українських націонал-демократів, його звинувачення на адресу "міщанських" партій за їх загравання та "лакейство" перед австрійськими державними й адміністративними органами, за войовничу протидію українським соціалістам, висловлені в брошурі "Хто такі українські націонал-демократи?" [10, с. 6 - 7]. Ця суперечність між загальнотеоретичними підходами та лінією практичної роботи В. Левинського була відображенням складності взаємин в українському політичномусередовищі.
Отже, науково-теоретичні погляди В. Левинського на засади української соціал-демократії переважно відповідали тим ідеологічним принципам, які на рубежі ХІХ - ХХ століть знайшли достатнє обгрунтування у працях представників західноєвропейської соціал-демократичної думки.
В. Левинський в цілому поділяв ідейні концепції соціал-реформізму і парламентаризму, хоча вважав, що перетворення суспільства на соціалістичних засадах можливе як шляхом реформ, легальних форм політичної діяльності, так і шляхом революційних заходів. Революцію він розглядав як спосіб отримання трудовими масами політичної влади, але ідеї диктатури пролетаріату і масового революційного насильства були для нього неприйнятні. Важливим для успіху соціалістичних перетворень в українському суспільстві вважав необхідність вирішення аграрного питання, розглядав українське селянство як природного союзника робітника і потенційного симпатика ідей соціальної рівності і справедливості.
Література:
1. Бауер О. Шлях до соціалізму. - Берлін, Київ, 1920.
2. Гаджиев К. С. Политическая наука. 2-е изд. - М., 1995.
3. Жерноклеєв О. С. Українська соціал-демократія в Галичині. Нарис історії (1899 - 1918). Вид. 2-ге, доп. - К., 2000.
4. Каутський К. Соціальна революція: Перекл. з 3-го нім. вид. - Берлін, Київ, 1920.
5. Кирилюк Ф. М. Політологія Нової доби: Посібник. - К., 2003.
6. Левинський В. Ера демократичного парламенту в житті галицько-українського суспільства // Наш голос. - 1911. - №9 - 10 - С. 397 - 417.
7. Левинський В. Капіталізм і імперіялізм. - Відень, 1920.
8. Левинський В. Про загальне виборче право. - Львів, 1905.
9. Левинський В. Селянство і соціялдемократія. - Львів, 1910.
10. Левинський В. Хто такі українські націонал-демократи? - Львів, 1911.
11. Левинський В. Що таке соціялізм. - П-г, 1917.
12. Швейцер В. Я. Социал-демократия Австрии. Критика политических концепций и программ. - М., 1987.
13. www.politik.org.ua
Loading...

 
 

Цікаве