WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Стратегії політичних сил на парламентських виборах 2006 року - Реферат

Стратегії політичних сил на парламентських виборах 2006 року - Реферат

жаль (маємо на увазі інтереси організаторів виборчих кампаній), економічні інтереси різних груп населення відрізняються, а інколи й суперечать одні іншим. Тому така стратегія найчастіше спрацьовує тоді, коли партія (чи виборчий блок) віддзеркалює економічні інтереси певних соціальних груп, наприклад, підприємців, робітників чи пенсіонерів. Коли ж партія розраховує на репрезентацію загальнонаціональних інтересів, то знайти якийсь вектор, що "включає" інтереси різних груп населення, часто-густо несумісних, дуже важко.
Є й інша проблема, пов'язана з використанням цього типу виборчої стратегії. Йдеться про взаємозв'язок короткострокових і довгострокових інтересів виборців. Дійсно, проблема вступу до Європейського Союзу може вирішуватися впродовж кількох десятиріч, а сьогодні вона може виявитися неприйнятною для певних груп населення. До речі, особливо це стосується проблеми вступу до НАТО. Нарешті, з виборчої практики відомо, що, як це й не парадоксально, виборці не завжди керуються лише власними економічними інтересами. Наприклад, коли йдеться про захист національних інтересів чи про боротьбу за свободу.
"Рекламна" стратегія досить активно використовується в процесі організації виборчих кампаній. Хоча останнім часом і дає збої. Сутність її в тому, що "розкручування" кандидата в процесі виборів відбувається так само, як і просування будь-якого товару на ринок. Тобто, створюється позитивний імідж кандидата, який потім "просувається" в середовище виборців. Такий підхід в останні роки активно використовувався на виборах, в яких брали участь політичні партії. Йдеться про так звані "технологічні" партії. Водночас доля таких формувань, як, наприклад, "Озиме покоління" чи "Яблуко", котрі брали участь у виборах 2002 року, свідчить, що найчастіше помітних результатів вони не досягають, а після закінчення виборів зникають з політичної мапи.
"Лідерська" стратегія (під час індивідуальних виборів її називають "стратегією ідеального кандидата") базується на тому, що виборці (чи різні їх групи) мають певне уявлення про ту сукупність політичних, ділових, особистих якостей, якими має володіти певний політик. Тобто, йдеться про певний ідеал кандидата чи лідера політичної партії чи блоку, який очолює їх список на виборах.
Безумовно, цей тип стратегії має певні переваги. Перша з них - можливість донести практично до кожного виборця "образ", імідж відповідного кандидата, оскільки пересічному виборцеві легше зрозуміти, чим відрізняється В. Ющенко від Ю. Тимошенко, ніж зрозуміти ідеологічну чи іншу різницю між політичними силами, які вони очолюють. Друга важлива перевага: в цьому випадку, змінюючи імідж ідеального кандидата чи лідера політичної партії, виборчого блоку, можна досить різко протягом короткого часу "додавати" щось (нові ідеї, гасла тощо) до стратегії всієї політичної сили.
Водночас при використанні цієї виборчої стратегії виникають і певні проблеми. Наприклад, у ролі такого лідера може виступати лише політик, який володіє певною "харизмою", позитивно сприймається електоратом не тільки раціонально, але й емоційно. Досвід свідчить, що практично ніколи в цій ролі не мають успіху так звані "урівноважені" політики, ті, яких "розкручують", спираючись тільки на їхні ділові якості (тут треба використовувати інші технології). Друга дуже важлива проблема - це можливість використання різних методів антиреклами та контрреклами, що може різко "понизити" імідж політика. Наприклад, через "викид" серйозної порції компромату. Зрозуміло, якщо єдиним електоральним надбанням політичної сили є імідж лідера, який очолює список, то в цьому випадку від шансів партії чи блоку практично нічого не залишається.
"Адресна (диференційована)" стратегія вважається найефективнішою, коли йдеться про будь-які вибори. В її основі - визначення на підставі проведення глибоких соціологічних досліджень груп виборців за різними критеріями - регіональним, освітнім, віковим, психографічним, згідно з моделями електоральної поведінки тощо з наступним опрацюванням стратегії за специфікою, методами, технологіями роботи з кожною з цих груп у процесі виборчої кампанії. Такий підхід є найдоцільнішим. Та й на практиці він дає вагомі результати, хоча використовувати його дуже непросто, це потребує значних фінансових, організаційних та інших ресурсів.
Елементи практично всіх перелічених стратегій виборчих кампаній тією чи іншою мірою (на жаль, на цих виборах найчастіше незначною) враховуються партіями і виборчими блоками. Але, як вже зазначалося, сьогодні останній "писк" електоральної моди - створення "іменних" виборчих блоків. Тому перейдемо до розгляду проблем, які стосуються саме їх. Отже, ця мода охопила практично всю партійно-політичну "тусовку". Блоки організуються навіть "під" практично невідомих політиків чи політиків, про політичні орієнтації й наміри яких населення практично нічого не знає.
Яка причина цього явища? Чому раптом усі забажали створювати виборчі блоки, яким "присвоюються" прізвища тих чи інших політиків?
Основна проблема в тому, що українські політичні партії ще дуже слабко розвинені, більше того - практично жодна з них не має якихось особливих заслуг перед виборцем (якщо не враховувати Компартію, але в цьому випадку про "заслуги" можна говорити лише з іронією). Тому й запропонувати виборцю їм практично нічого... Ця причина доповнюється вже згадуваною персоніфікацією політичного життя в Україні.
На виборах 2006 року кількість "іменних" блоків може виявитися такою, що стане вдячною темою для анекдотів. Відомо, що такої кількості блоків не буває не тільки на Заході, але навіть у Росії, де ще не йшлося ні про блоки Г. Явлінського чи Г. Зюганова. Навіть у випадках, коли політичні партії справді блокуються з реальних причин.
Здавалося б, що практика створення великої кількості "іменних" виборчих блоків не має нічого поганого. Але це тільки зовні. Якщо розібратися в проблемі глибше, можна, на нашу думку, говорити про явне порушення демократії, спроби приховати від електорату, суспільства реальні цілі й програми, які висувають на виборчих перегонах відповідні блоки.
Яким чином реально повинна розв'язуватися проблема створення виборчих блоків, який взаємозв'язок між такими блоками чи політичними партіями, з одного боку, і населенням - з іншого? Є певні принципи партійної демократії, які сформувалися в процесі розвитку демократії. "Сучасна політична теорія відводить політичним партіям завдання поєднання бажань ізапитів громадян з "проведенням політики" за умов партійної конкуренції і в рамках інституційних регламентацій, - відзначають німецькі фахівці Р. Гофферберт, Г.-Д. Клінгеман, А. Фолькенс. - При цьому, відповідно до встановлених виборчим правом умов, партії конкурують, передусім, за рахунок пропаганди своїх політичних цілей (підкреслено нами - О. П.), що легітимовані внутрішньопартійними рішеннями та зобов'язують партійне керівництво дотримуватися своїх висловлювань і дій... Від політичних партій очікують, щоб протягом виконання терміну повноважень їхні дії відповідали обіцянкам і, таким чином, відданій під час виборів перевазі громадян. Саме урядові партії оцінюються з огляду на те, наскільки збігаються їхні передвиборчі обіцянки та політичні дії" [3]. Отже, зрозуміло, що коли виборчий блок не пропонує реальної програми дій, виконання якої може бути перевірено виборцями за тими чи іншими критеріями, то такий підхід назвати реально демократичним навряд чи можна.
Таким чином, коли йдеться про виборчу стратегію навіть окремої, досить усталеної політичної сили, партії, виникає багато
Loading...

 
 

Цікаве