WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Стратегії політичних сил на парламентських виборах 2006 року - Реферат

Стратегії політичних сил на парламентських виборах 2006 року - Реферат


Реферат на тему:
Стратегії політичних сил на парламентських виборах 2006 року
Перехід до пропорційної виборчої системи на виборах народних депутатів України свідчить, безумовно, про посилення ролі політичних партій у політичному житті країни. У свою чергу, це, поряд з низкою інших партійних проблем, які тепер стають актуальними і які кожній політичній силі необхідно ефективно розв'язувати (зміцнення організаційної структури партії, її кадрового потенціалу, розгортання пропагандистської роботи, створення дійових місцевих осередків тощо), висуває на перший план і вироблення стратегії виборчої кампанії, що дозволить партії увійти до парламенту, здобувши необхідну кількість голосів виборців.
Чому ця проблема стає особливо актуальною саме зараз? Зрозуміло, що тоді, коли практикувалася мажоритарна система виборів, вона не виникала зовсім. У 1998 та 2002 роках, коли використовувалася змішана система виборів, уже відчувалася певна актуальність цієї проблеми. Але лише відчувалася, оскільки по-справжньому її актуалізації протидіяли два важливі чинники.
По-перше, партія чи блок мали змогу "потрапити" до парламенту, не дуже переймаючись ефективною партійною виборчою стратегією, бо необхідну кількість депутатів можна було "придбати" за рахунок "мажоритарників" (яскравий приклад - блок "За єдину Україну"). По-друге, найчастіше використовувалася лише одна з можливих стратегій виборчої кампанії, так звана "лідерська" (приклад - блок В. Ющенка "Наша Україна").
Сьогодні, коли практично доля партії чи блоку залежить на виборчих перегонах якщо не в цілому, то багато в чому від вибору ефективної стратегії, оскільки всі депутати обиратимуться за партійними списками, проблема визначення оптимальної стратегії вийшла на перший план. І, паралельно, почалася лихоманка створення так званих "іменних" блоків.
Та обставина, що сьогодні багато політичних партій "додали" до себе кілька малочисельних і практично невідомих політичних сил для того, аби сформувати виборчі блоки (блок В. Литвина, блок Є. Марчука, блок П. Лазаренка і т. д.), безумовно свідчить, що відповідні партії й політики добре усвідомлюють: політика в Україні вельми персоніфікована. Але... Хто сказав, що такий "лідерський" підхід до формування стратегії виборчої кампанії обов'язково приведе до успіху?
Може, комусь він і допоможе. Але ми впевнені, що для більшості подібних "формувань" це може вийти "боком", призвести до подальшого депозиціонування партії як політичної сили після виборів, її ідеології, програмових засад. До речі, така доля вже спіткала низку партій, які були досить відомими ще десять років тому, але дуже "полюбляли" блокуватися. Недостатність такого підходу як єдиного, що дозволить потрапити до парламенту весною 2006 року, відчувають практично всі політичні сили, крім "Батьківщини", представники якої орієнтуються практично лише на імідж свого лідера як на найважливіший електоральний ресурс.
Інші ж, навіть сформувавши "іменні" блоки, вимушені "додавати" до іміджу лідера блоку хоча б якусь програму, виборчу стратегію. В іншому випадку це може призвести до повного депозиціонування блоку, невизначеності потенційних виборців щодо сутності економічних, соціальних, політичних цілей, які він сповідує. Тому вже можна говорити про певний набір виборчих стратегій, які декларують сьогодні (інколи латентно, не заявляючи про це повселюдно) різні політичні партії та виборчі блоки.
Перед тим, як перейти до детальнішого висвітлення проблем організації "іменних" виборчих блоків, специфіки та наслідків їх використання у виборчій кампанії, коротко охарактеризуємо сутність основних типів стратегій виборчих кампаній, що використовуються в електоральній практиці, зокрема на пострадянському просторі [1]. При цьому виокремимо ті з них, які можуть використовуватися і справді використовуються при організації партійних виборів за пропорційною системою [2]. До речі, такі "партійні" стратегії сьогодні практично ніхто детально не розглядав. Отже, серед них можна визначити такі: "програмна" стратегія; "апаратна" стратегія; "проблемна" стратегія; "соціально-економічна" стратегія; "рекламна" стратегія; "лідерська" стратегія; "адресна" чи "диференційована" стратегія.
"Програмна" стратегія є практично однією з найпростіших при організації виборчих кампаній, яку іноді відносять до так званих "наївних" стратегій. Справді, в основі такого підходу - гіпертрофована роль програмових засад і документів партії чи блоку. Наголос при цьому робиться на те, що ніби кожен виборець ознайомиться зі змістом програм різних партій та обере із запропонованих найприйнятнішу для нього. Реально такого практично не буває. Й справа не тільки в тому, що інколи такі програми бувають великими за обсягом та нагадують програмові документи колишньої КПРС.
Проблема в тому, що найчастіше в цих випадках програма підміняє реальну стратегію виборчої кампанії. А стратегія, як відомо, не тільки висуває певні цілі, на яку спрямована діяльність партії чи блоку, але й містить увесь комплекс завдань, методів, технологій досягнення поставленої мети. Тому у теперішніх виборчих кампаніях замість програмових документів висувають так званий месидж і кілька гасел, які коротко формулюють змістову сутність кампанії.
"Апаратна" стратегія виборчої кампанії передбачає всіляке використання в процесі її організації різних засобів (наприклад, ЗМІ) і технологій, спрямованих на те, щоб у процесі виборів використати ресурси "керівництва". Цей підхід не можна повністю зводити до використання адміністративного ресурсу: така стратегія в умовах сучасної України має невеликі шанси на успіх. Йдеться про використання всієї сукупності методів і технологій впливу на електорат керівництвом країни, регіону. Це навряд чи спрацює на виборах до Верховної Ради (тим не менше, представники влади постійно "відхрещуються" від натяків на його використання), але може спрацювати на місцевому рівні - на виборах до органів місцевого самоврядування.
"Проблемна" стратегія організації виборчої кампанії також навряд чи може бути ефективною на загальнонаціональних виборах, зокрема, до парламенту. Тому, головним чином, що сутність її у виборі кількох найважливіших для виборців проблем, які кандидат чи партія пропонують тим чи іншим способом вирішити. Коли йдеться про вибори, скажімо, міського голови чи депутата-мажоритарника, то цей підхід може спрацювати. Але на парламентських виборах використати його нелегко. По-перше, важко знайти лише кілька таких загальнонаціональних проблем, які б привернули увагу значних цільових груп виборців. По-друге, важко запропонувати справді креативні, ефективні, не загальновідомі підходи розв'язання таких проблем (наявність ефективних, а краще й простих рішень - обов'язкова умова дієвості кампанії). Що проблемний підхід в сучасній Україні не дуже ефективний, свідчить досвід участі у виборах Партії зелених, яка спершу ще мала якусь популярність серед виборців, а на останніх виборах (та за рейтингами й сьогодні, перед виборами 2006 року)практично не привертає уваги значних груп електорату. За "охорону природи" виступають мало не всі, а от запропонувати щось нове в цьому плані не просто.
"Соціально-економічна" стратегія організації виборчої кампанії базується на орієнтації на винятково економічні інтереси різних груп виборців. Справді, врахування економічних інтересів населення є реалізацією однієї з ключових моделей поведінки електорату, а саме моделі раціонального вибору, вірніше - такого її різновиду, як модель економічного голосування. Головна проблема лише в тому, що, на
Loading...

 
 

Цікаве