WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Становлення державного етнополітичного менеджменту в Україні - Реферат

Становлення державного етнополітичного менеджменту в Україні - Реферат

форми організації й самоорганізації суспільства як чинники гармонійного розвитку всіх етнічних спільнот. Комплексність підходу до етнонаціональних проблем суттєво поліпшує етнополітичний менеджмент як складову управлінської системи, на яку покладено завдання зміцнювати державу і її територіальну цілісність. У підсумку це стає вагомим чинником зміцнення демократії, формування громадянського суспільства і утвердження в ньому етнічної толерантності, полікультурності й міжетнічного порозуміння, подолання міжетнічної упередженості та недовіри, дотримання динамічної рівноваги між інтересами всього суспільства і окремих громадян та етнічних спільнот.
Основним сегментом об'єктного поля державного етнополітичного менеджменту в Україні є етнокультурна сфера. Держава передовсім опікується розширенням можливостей національних меншин у користуванні та навчанні рідними мовами, підтримкою національних культурних традицій і забезпеченням умов сповідування своєї релігії, підготовкою національних культурно-освітніх кадрів, організацією національних навчальних закладів, сприянням випускові літератури, радіо- і телепрограм національними мовами тощо.
Тим часом більшої уваги з боку владних органів потребують пріоритетні соціально-економічні та політичні інтереси етнічних і субетнічних спільнот. Наймасштабнішу спробу саме сюди спрямувати потенціал структур державного етнополітичного менеджменту було зроблено в Криму. І це можна вважати цілком виправданим хоча б з огляду на специфіку проблем облаштування й відновлення в правах репатріантів, особливо кримських татар. Як наголошував заступник Голови ВР АРК І. Умеров під час слухань у парламенті автономії 25 лютого 2004 року, на своїй історичній батьківщині кримськотатарський народ "перебуває в соціально-економічній ієрархії суспільства нижче, аніж інше населення півострова і, природно, потребує особливого захисту і особливого режиму забезпечення як економічних, так і політичних і культурних прав" [23].
У структурі Республіканського комітету в справах національностей і депортованих громадян (Рескомнац) було утворено Управління капітального будівництва, яке реалізовувало відповідні програми з облаштування депортованих. Однак його діяльність, на думку голови Ради Міністрів АРК С. Куніцина, себе не виправдала. Про це С. Куніцин говорив на засіданні уряду автономії 10 лютого 2004 року: "Рескомнац сьогодні перетворився на будівельний трест, хоча задумувався як орган, що опікується гармонізацією міжнаціональних відносин, соціальною і культурною політикою… Якщо ми не наведемо в цьому плані порядку, так і будемо будувати замість систем водоканалізації багатоповерхові будинки, на які потім не вистачатиме по 7 мільйонів гривень на укріплювальні споруди…" Голова виконавчої влади автономії висловився за реорганізацію Управління капітального будівництва Рескомнацу та його переведення в структуру Головного управління капітального будівництва [24]. Є підстави розглядати такі критичні оцінки й організаційні заходи як визнання недосконалості саме менеджерської практики, а не як відмову від орієнтації державної етнополітики на розв'язання разом з культурними ще й соціально-економічних проблем етнічних спільнот.
Серед найважливіших умов реалізації цієї політики на всіх її векторах - дотримання чинного законодавства про права національних меншин та етнонаціональні права усіх громадян України, рішуча протидія будь-яким виявам ксенофобії на ґрунті міжетнічних відосин. Забезпечувати цей напрям мають як органи виконавчої влади й місцевого самоврядування, так і прокуратура, судова гілка влади з Конституційним Судом України включно. Роль останніх як регуляторів етнонаціональних та інших суспільних відносин має зростати. Це не просто імператив правової держави, якою прагне стати Україна, а й веління специфіки міжетнічних відносин, їх тісного зв'язку з різними сферами життєдіяльності суспільства.
В цьому переконує історія з ухвалою Шевченківського районного у Києві суду від 28 січня 2004 року про припинення видання газети "Сільські вісті" згідно з вимогами статей 3 та 18 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" за використання газети для "розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі" [25]. В цій історії впадає в око кілька фактів. Перший: за результатами розгляду у відкритому судовому засіданні позову громадської організації було ухвалене рішення про суворе покарання одного з наймасовіших видань, опозиційної спрямованості щодо чинної влади, тоді як деякі інші пресові органи розміщували й розміщують ксенофобські матеріали безперешкодно [26]. Другий: з огляду на встановлений законом порядок оскарження та набрання чинності судових рішень, газета вільно виходить, на її сторінках публікуються матеріали, які поляризують читачів у питаннях ставлення до співгромадян єврейської національності та їхньої ролі в українському суспільстві в цілому та у владі зокрема. Третій: ситуація з судовим рішенням про припинення випуску газети та полеміка навколо цього рішення і публікацій, через які воно було ухвалене, розвиваються в рік виборів Президента України і використовуються різними політичними силами в корпоративних інтересах. Четвертий: чинним законодавством, яким керувалася суддя районного суду, передбачена відповідальність за зловживання свободою діяльності друкованих ЗМІ для "розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі" саме засобу масової інформації - тобто власне газети, а не її редактора та автора чи авторів текстів.
Тим часом, газета є лише матеріальним носієм певних відомостей. Ці відомості збирають, інтерпретують і викладають у текстовій формі конкретні особи. Конкретні особи приймають рішення про використання газети і використовують її для поширення текстів з певними відомостями. Вони й мали б відповідати перед законом та власним людським і професійним сумлінням за зміст, якість, достовірність та масове поширення написаного й опублікованого на газетних шпальтах.
По суті, такою є позиція Міжнародної федерації журналістів (МЖФ). На ІІ всесвітньому конгресі в Бордо 25 - 28 квітня 1954 року МЖФ ухвалила декларацію, доповнену на XVIII всесвітньому конгресі у Гельсінкі 2 - 6 червня 1986 року. Цей документ був визначений як стандарт професійної поведінки журналістів. У ньому йдеться про те, зокрема, що "журналіст повинен усвідомлювати небезпеку дискримінації, підтриману ЗМІ,і має робити все від нього залежне, аби запобігти дискримінації, що базується, серед інших аспектів, на засадах расової чи сексуальної належності, сексуальної орієнтації, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національного або соціального походження", а найтяжчими професійними злочинами мають вважатися такі прояви, як плагіат, навмисна дезінформація, наклеп, необґрунтовані звинувачення, прийняття хабарів у будь-якій формі за публікацію або замовчування якихось фактів [27].
Тим часом, рішення суду першої інстанції ґрунтоване на чинному законодавстві, а не на стандартах журналістської етики. Громадськість чекає на вердикт Апеляційного суду. Позиція ж українського законодавця в питанні про відповідальність за використання друкованих ЗМІ
Loading...

 
 

Цікаве